Сергей Жадан - Депеш мод

18.15

Чому вони ніколи не приходять на стадіон вчасно, коли там звучать марші й вітальні промови клерків від муніципалітету? По-перше, вони, як правило, приходять не зовсім тверезі і вже погано орієнтуються котра година, інколи вони взагалі погано орієнтуються, що вже там година, вони пору року не розрізняють, завжди то в теплих светрах під палючим сонцем, то в мокрих футболках під першим снігом. По-друге, перед матчами відбувається яка-небудь лотерея, а в лотерею вони не вірять, тут і говорити немає про що. По-третє, їх теж можна зрозуміти — коли тобі 19 і ти заповзаєш в свій сектор, і всі — включно з міліцією — бачать, в якому ти чудесному піднесеному стані, що може бути збудливіше для тебе? Потім, коли ти виростеш і станеш працювати в банку чи газовій конторі, коли з реальністю спілкуватимешся по телевізору, а з друзями — по факсу, якщо в тебе будуть друзі, а в них — факс, тоді, звичайно, тобі по хуй буде така штука як п'яний тінейджерський драйв, котрий зносить башку і кидає тебе на всі амбразури світу, коли очі зволожуються від збудження і кров під нігтями зупиняється від того, що ось кілька сотень осіб спостерігають, як вони заходять в сектор і шукають свої місця, і навіть когось несуть на плечах, називаючи його чомусь собакою, час від часу гублять його між лавами, але вперто і наполегливо підбирають й тягнуть на заповітні місця, подалі від вартових, подалі від продавщиць морозива, взагалі — подалі від футболу, як вони його розуміють.

18.25

Вчергове до тями Собака Павлов приходить вже на стадіоні, добре ось так сидіти з друзями, думає він, на лаві, десь під якимись деревами, які шумлять і хитаються в усі боки, ні, раптом думає він, це не дерева, тоді що це?

За кілька секторів, ліворуч від них, під важким червневим дощем стоять фанати супротивника. їх кілька десятків, вони приїхали зранку на вокзал, і за ними цілий день тягається кілька патрулів, на стадіоні їм відвели окремий сектор, в якому вони печально махають розмоклими і набухлими прапорами. Ще до перерви наші, незадоволені результатом і погодою, проривають кордон і починають їх бити. Знизу, від поля, підтягується рота курсантів-пожежників, міліція, зрештою, не вигадує нічого кращого, як випхати всіх зі стадіону, і починає відтісняти народ до виходу, доки ще йде перший тайм; всі, ясна річ, забувають про футбол і починають вболівати за наших на трибунах, команди теж більше переймаються бійкою, ніж результатом, цікаво все-таки, непередбачувано, тут на полі і так все було зрозуміло — хтось під кінець обов'язково гру зіллє, а там — бач, якась боротьба, прямо тобі регбі, он і пожежники вже по голові дістали, а тут і тайм закінчується і команди неохоче тягнуться в тунель, міліція виносить останніх гастролерів, тож, коли гра відновлюється, сектор вже порожній. Лише розтоптані й розірвані знамена, ніби фашистські штандарти на Красній площі, важко лежать у калюжах, наші, хто вцілів, задоволено повертаються до своїх секторів, найбільш затяті й принципові вболівальники їдуть на вокзал — виловлювати тих, хто буде повертатись додому; і тут, десь на п'ятнадцятій хвилині другого тайму, на трибуни забігає ще один гастролер — зовсім юний чувак, розтріпаний і намоклий, де він був до цього — невідомо, але ось він вже точно все найцікавіше пропустив, він вбігає і бачить сліди побоїща і рвані прапори своєї команди і нікого з друзів; де наші? — кричить він, обернувшись на принишклі трибуни, ей, де всі наші?! — і ніхто йому нічого не може відповісти, шкода чувака, навіть ультраси замовкли, обірвали своє тягуче «суддя-підарас», дивляться знічено на гастролера, незручно перед чуваком, справді — якось негарно вийшло, і чувак дивиться знизу на затихлі сектори і дивиться на мокре поле, на якому місять болото команди, і дивиться в холодне й малорухоме небо і не може зрозуміти — що сталось, де пацани, що ці клоуни з ними зробили, і підбирає погнуту піонерську сурму, в яку до цього дув хтось із його полеглих друзів, і раптом починає пронизливо свистіти в неї, плаксиво і відчайдушно, так, що аж всі охрініли — треба ж так, свистить, відвернувшись і від поля, і від ультрасів, і від притихлих і присоромлених пожежників, свистить якусь свою, лише йому одному відому, голосну й фальшиву ноту, вкладаючи в неї всю свою хоробрість, всю свою безнадію, всю свою чисто пацанську любов до життя…

19.30

Під самим дахом, над останніми рядами, сидять сонні голуби, які вже звикли до поразок нашої команди, і сонно туркочуть, живуть собі, нікому не заважають, прикольні мокрі зграї, але ось Собака слухає їх крізь сон, вони йому з'являються в його алкогольній прострації і витягують його звідти, знаєте, такий дивний стан, коли ти одним оком бачиш світло попереду, а іншим, як би це пояснити — іншим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати іншим боком світла, ну, ви розумієте, одним словом, коли тобі водночас показують дуже багато, але ти в такому стані, що побачити вже нічого не можеш. Та й не хочеш. Тому Собака сповзає на цементну долівку і починає відповзати в бік проходу, давлячи своїми змученими грудьми соняшникову лушпайку, недопалки і лотерейні квитки. Відповзає до проходу, зводиться на ноги і нерішуче рухає вгору, до останнього ряду, чіпляється там за металеве кріплення і обвисає на ньому зовсім без сил —