Світлана Поваляєва - БАРДО online

Він переводить скляний погляд з Нумо на Божевільну Юру, потім на кремезного Ігорка в брудно-зеленій розтягнутій футболці, заплямованій на грудях і череві засохлим кетчупом, чи портвейном, чи ще яким лайном, і вирішує сам сходити до шинквасу по чергову порцію. Гоу-гоу-тьолки вдячно йому усміхаються. Він повертається до Нумо, і вона ввічливо виходить зі свого заціпеніння, щоби дослухати історію. Тож він продовжує:

— Мгм, у мене так один партнер по бізнесу загинув: купив собі хату в старому будинку, поламав там нафіг усі стіни, усе, що тільки міг, позносив — з понтом зробив собі типу студію, і в центрі замандячив джакузі — просто в центрі, щоб уяву блядям порвати, я так розумію. А внизу під ним жила така собі безтурботна парочка. І тоді вони якраз обоє підхопили якийсь грип і сиділи на лікарняному. Ти коли-небудь мала температурний секс?

— Мм, — Нумо заперечливо крутить головою.

— Чуттєвість просто зашкалює, всередині все таке гаряче — така насолода тільки під хорошою травою буває. Так шо я їх розумію — кредитний бонус цілковитої свободи, повний леґалайз. Вони, мабуть, тільки те й робили, що цілими днями трахалися. Принаймні, коли провалилася підлога і повна джакузі разом із моїм знайомим та якоюсь його черговою тьолкою гепнули на сусідів, ті кохалися. Вони перетворилися на суцільний пляцок, так їх у вигляді фаршу і поховали. І мій знайомий з тьолкою теж загинули, хоча, по ідеї, не мали б — могли би щось там собі переламати, все-таки вони зверху були. Але померли всі четверо. Да-а… Так шо я теж над цим думав — у сенсі, якою неоковирною буває смерть. І несподіваною. Майже для всіх. Та дівчина, яку я вбив, тоже по-дурному померла. Гуляла собі на цвинтарі, нікого не чіпала, і на тобі — якийсь обтаблечений урод висів на зраду і шмальнув. Знаєш, вона мені навіть стала маритися в інших жінках. Я тоді днями і ночами рубався у Lineage, але по-правильному, тобто заплатив некислі бабки їхньому пацанчику в клубі, він мені схалтурив уже прокачаного на двадцять шість рівнів чара, щоб мене не вбивали на кожному кроці, як останнього лоха. То я йому описав, якого хочу чара, вибрав серед нюбиків прототип, і, коли він мені показав роботу, я мало не зблював з переляку — то була вона. Викапана. Така похмура бліда брюнеточка, зовсім юна, але вже не нюб, уже приховує під унікальною захисною біжутерією з убитих найманцями, за бабки, монстрів, під реліктовими обладунками за чотири сотні, тамує свої віртуальні принади, на які встає швидше, ніж на будь-яку порнуху, тим більше на всяких лесь. Словом — ВОНА, тільки сексапільніша, з арбалетом і крутим артефактом на шиї — голубий опал «компас Лами, що веде до Чистої країни», якось так воно називалося. У неї був трохи жорстокий вираз обличчя, ніби вона подорослішала і скурвилася. Якось я зачепив біля ресторану ципку шкільного віку, бухий уже був, ще й на парі доріжок… Вона була дуже юна і вдягнена не як хвойда, а як заблукала ввечері школярочка, у курточці з каптуром. Коли вона відкинула каптур… Ну, ти розумієш… Я вже перестав тямити, хто є хто, чи мій чар схожий на мою випадкову жертву, чи ця мала схожа на чара, чи жертва схожа на когось, кого я бачив уві сні щоразу, як вдавалося здихатися тієї дурепи Лесі. Вони обсіли мене, я у власній хаті потрапив в облогу! Я йшов до ліжка і трахав Її, я виходив на кухню і за шибою бачив Її відбиток, я заходив до лазнички взяти душ і крізь пару бачив Її у дзеркалі, я вмикав комп, заходив у свою гру і грав Нею, змушував Її шукати скарби, вбивати, блукати, купував їй дорогі прибамбаси — усілякі аксесуари і зброю, за реальні, причому, гроші, коротше, всюди була Вона, і врешті я просто зрозумів і змирився: я з нею живу, це моя жінка. Вона мала такі дивні нігті, наче народилася з французьким манікюром. Я ніколи не бачив у неї брудних чи поламаних нігтів. У нас був гвинтокрил. Він міг сідати прямо на стіну поруч з балконом, як бабка. Ми літали на ньому над містом і кидалися шкляними кулями з попкорном у перехожих.

— Я найняв робітників обшити пінопластом квартиру ззовні — для утеплення, так вона виходила на балкон і говорила з цими мавпами — він висить на рівні дванадцятого поверху, в одній руці — цеберко з розчином, в іншій ще якась байда, погойдується на своїй люльці (спочатку спускаються дві линви і розгойдуються перед вікнами, і я вже знаю, що далі буде), прямо перед нею, а вона стоїть у хатньому одязі, неохайна (але в такому віці неохайність може бути дуже сексапільною, розумієш), і говорить: «Руслане, а ти не боїшся піднятися вище будинку? Заснути і пропустити дах?» або таке: «Руслане, тобі подобається твоя робота? Знаєш, обшиті пінопластом будинки схожі на купи сміття, так бридко… невже ти мріяв у дитинстві обшивати пінопластом будинки?» А він їй — такий простий сільський хлоп, заробітчанин і, видно, здалека звідкись приїхав: «Я мріяв літати. Ось, я майже літаю. І можу зазирати у всі квартири. Це як телевізор». — «Виходить, ти мріяв бути янголом. Або привидом». «Вуайєристом», — кортіло мені сказати, та я мовчав. Я боявся, що одного разу вона ступить до нього через балкон, і коли я прибіжу, то не побачу навіть люльки — тільки линви хилитатимуться на вітрі, як водорості… Я вже не хотів, щоб вона зникала.