Світлана Поваляєва - БАРДО online

Я не став ані торсати Електру, ані ляскати по щоках, ані намагатися підняти — я все зрозумів. Сидів і тупо дивився. Не знаю, скільки часу.

Принаймні я раптом зреаґував на освітлення: посутеніло, і космічно-погідні контури Електриного тіла тихо загострилися. Я вийшов на кухню. Глянув на горня з недопитою мною ніби вчора кавою, згадав нічне явлення Електри.

Невідь-скільки, не думаючи ні про що, навіть про причину наглої Електриної смерти, я стояв на балконі і сліпо дивився поперед себе — там загусала ніч і витикався Молодик. Можливо, так спливли і дні, бо перед моїм поглядом пропливло безліч літаків.

Різаний біль у сечовому міхурі привів мене до тями. Я сходив до туалету й рішуче рушив до покою.

Електра лежала на ліжку.

А поряд з нею простирадло виминалося під вагою предмета, не придатного до опису людською мовою. На позір принаймні він скидався на щось глиняне.

«Я жива, — причулося мені шепотіння зсередини цього предмета. — Я біжу по скалках розбитих зірок, наче танцюю на шклі усіх склянок, які я колись розбила, краплі моєї крови падають з неба на ваші обличчя — ляп, ляп, грьобаний вишневий апокаліпсис, — ви розмазуєте пиками юшку і хреститесь! Я мчу босоніж битим шклом зірок на асфальтовім небі, бо скоро там, куди я кваплюся, закривається весільний салон — крамничка з чорним вельоном на вітрині. Я маю чорну струну, за яку можна висмикнути зі світу будь-що. П’яні по берегах річок виють проти ночі, наче вовкулаки, дві трохи надщерблені повні дивляться одна на одну, мов у трюмо: з північного сходу і з південного заходу, а моя сеча вигравірувала на піску силует жирафи. Твої стерті на боках об бетон дешеві запальнички… якісь клапті і спалахи твоїх звичок і дій… вплетені у клапті і спалахи намальованого простору… Велетні, гіганти, циклопи крокують нічною планетою. Їхні велетенські, гігантські, циклопічні памперси — завбільшки з кабіну будь-якого учасника шоу просапних механізмів — валяються по берегах річок. Велетенські, гігантські, циклопічні труси коливаються, випрані, на білизняних мотузках. Харчки велетів, гігантів, циклопів утворюють болота серед лісів. Велетні, гіганти, циклопи зупиняються вночі посцяти — і стають річки. Людські і токсичні, як усе людське. Я хочу припинити все це! Я хочу припинити снити всі ці візії. Мені так страшно, любий, і я не можу нічого вдіяти — мною кидає, мов тріскою в кораблетрощі. Я хочу припинити бути тріскою. Навіть якщо це риба. Чи омонім. У сансарі все однаково».

ЕЛЕКТРА: нонопасаранмарія_зажувало_кокте-belle — обережно вивільняючи з-під коліс потяга № 146 Сімферополь — Київ зажовану плівку, вимотуєш із себе ці невиліковні уривки, витягнуту на волосінь магнітну тасьму — слухаєш дощ крізь стукіт потяга, дредастих музикантів — крізь дощ — просвітлення — це знати, що вся музика звучить у просторі прямо зараз, чути її, слухати і мовчати, бо вона слухає і чує тебе! — плівка вимотується навспак, жується, рветься — з кінця на початок…

Сімф розпливається вогнями у дрібному осінньому дощі й циганському галасі…

«б…дь, как трудно работать с пьяными людьми!» — говорить водій-татарин, зупиняючись нарешті на Сімферопольському вокзалі…

всю дорогу строкаті піпли, перебуваючи в суцільному об’їбосі, горлають у темряві гіти вісімдесятих, вимагають зупинок на перекур і на посцяти, у салоні тхне коньяком і одягом, який ночував на пляжі, у салоні бадьоро волають Аль Бано і Роміна Павер, Modern Talking i London Beat, «Кукарелла» і «Но пасаран, Марія» повторюються тричі, ще один п’яний перекур — і я запізнюся на потяг. куди — куди я запізнюся?..

на Коктебельському автовокзалі тлумиться весь цей шальоний дредасто-фінічковий пістрявий розхристаний нарід — його не пускають до автобуса на 18:10, мотивуючи цей побутовий апокаліпсис пришестям додаткового автобуса (того самого, з веселим водієм-татарином, котрий забере всіх і двадцять хвилин чекатиме якогось розпиздяя, що пішов по коньяк)…

в Коктебелі вітряно, тіні дощових хмар стікають зморшками Карадаґа у холодне, ватяно-тихе прозоре море, нарід роз’їжджається. На сріблисто-бляшаній, мов луска мертвої, вже підсохлої риби, пляжній ріні — циклопічні купи коробок з-під піци, пляшки… згортки сонних людей — у спальниках, з беґами під голову… сміття на вузенькій затишній набережній, під акаціями, біля барів… гори, гори сміття…

споглядаю крізь воду рінь, глипаю на бухту, на Карадаґ — туди вночі можна потрапити через паркан, що закінчується в морі разом з хвилерізом, пролізти до заповідника коштує п’ятдесят одну гривню штрафу — недорого за тріп на гору — у вітер, у передгрозу з моря, у ніч, де не чутно всенощного джем-сейшна безугавних джазових маніяків з їхніми нестерпними стандартами…