Світлана Поваляєва - БАРДО online

На слові «демонічну» Люба вмикається в розмову. О Боже, спочатку Шептуха, тепер Віта, Господь мій, чому вони чіпляються до мене?! «Гм. Скажи їм, що ми з цього приводу думаємо!» — недбало відказує Любин Бог. Він, скориставшись із несподіваного Любиного бездум’я, вже було намірився полірнути зубні протези, може, трохи покачати електронну штанґу… Але ця скурва руда бузувірка змусила Його повернутися на п’єдестал. Ну, справді, блін: один лише раз провтикаєш чийсь НЛП-якір, як потім доведеться цілу добу позанормово вкалувати, доводячи вже триста тисяч разів говорені постулати Істини.

— Вибач, Віто, але я навіть не розумію, про що ти говориш, я, бачиш, маю інші цінності, інші життєві орієнтири. Мене вже сьогодні Шептуха намовляла на якусь чорну магію, ви що, змовилися, чи що?

— До чого тут магія, Любо? Я тобі говорю про речі, доведені навіть наукою, це зовсім не заперечує християнських законів. Хіба ваш Христос забороняє віддавати всю свою любов ближнім?

— Бог сам дбає про твоїх ближніх, якщо ти йому віддаєш всю свою любов.

«Він щось не дуже подбав про твою доньку», — хочеться сказати Віті, але вона продовжує, притлумлюючи голос і торкаючи пучками пальців предмети довкруж, наче за їхньою текстурою визначаючи місця для розділових знаків:

— Їй потрібне зараз співчуття… ну, любов… не менше, ніж коли вона була жива, навіть більше. Не турбота, не харчі, не страх, що з нею щось станеться, бо й так уже сталося і ще відбуватиметься таке, що тобі в жодному пеклі не намалюють. Зігрій її, доки вона тут.

— Ти прийшла мені оце сказати, що я не вмію любити свою дочку? — вигукує Люба, а в ній сполохано б’ється здогад: «Вони всі проти мене змовилися! Але за що?! Що я їм зробила?! Чому вони не жаліють мене? Вона хоче кинути на мене якісь вроки!» — Я люблю свою дочку, а коли мати любить свою дитину, вона постійно переживає за неї, боїться лиха, бо лиха у світі багато, і це нормально — хвилюватися за дитину, але, мабуть, не для тих, у кого діти ростуть мов трава! Моя дочка втекла з дому, вона жива!

— А ти не думала, чого вона тоді втекла? Може, від твоєї опіки? — не стримується врешті Віта.

— Вона втекла від любови! Бо смаженого вовка не бачила!

— Може, така любов є дещо обтяжливою? Ти взагалі знала, що їй сниться, чого вона боїться, про що фантазує, коли читає книжки? Або, як пишуть у популярних брошурках з психології, чим вона цікавиться, що її хвилює?

— Спокусами сатанинськими вона цікавиться, оце й усе, що її хвилює, бо невдячна і слабка! Як і її татусь!

— Ну, твій чоловік занадто шляхетний, щоб від тебе втекти. «А шкода, як шкода його!» — додає Віта подумки. Цього вона і боялася: безглуздої заплутаної розмови, що стрімко зійде на пси і перетвориться на взаємні звинувачення, на битву світоглядів. Насправді ж Віта ніколи не мала практики спілкування з подібними людьми, вона собі навіть не уявляла, як швидко поруч з ними ти линяєш і блякнеш, або скаженієш, це вже, знову-таки, залежить від темпераменту. Бесіда перетворюється на монолог, ти губиш останні клепки, час від часу навіть забуваєш, що взагалі-то не збирався нічого доводити, переконувати у своїй правоті. Віта почувається вогкою сірою шматою, якою витирають бруд з кухонного столу. «Чого я до неї полізла?! — раптом думає вона. — Теж мені, рятівниця знайшлася! Себе спочатку врятуй!» Глянувши за вікно, Віта бачить на підвіконні крихітну червону фігурку триокої жінки, що стоїть на одній нозі, наче водяний птах, і тримає лівицею поміж затвердлих пипок череп, а у правиці здіймає над головою кривий ніж. Фігурка стрімко віддаляється танцівною дзиґою на захід, зливаючись зі спаднем.

— Гаразд, Любо, — бурмоче Віта і підводиться, — вибач, будь ласка, що я до тебе з цією дурнею полізла, я не мала на думці нічого поганого. Пробач, я, мабуть, піду.

— Бог пробачить, Віто. А ти молися, щоб маячня всяка не марилася. І я прошу тебе, — Люба впевнено переслідує зіщулену утікачку до дверей, — я прошу тебе більше до мене не заходити. Я не потребую шаманських порад.

— Не зайду, будь певна. Бувай. Хай тобі щастить.

Люба затраскує за Вітою двері й бадьоро шурує на кухню. Там вона войовничо накидається на торби з харчами, шарпає пакуночки з м’ясивами, домашнім сиром і зеленню, побивається подумки над втраченою свіжістю своїх трофеїв, але Бог нашіптує: «Ти не винна. Тобі було зле, тому ти не розклала харчі одразу, але ж нічого страшного не сталося, вони ще не встигли зіпсуватися». Бог росте в Любі мов ядерний гриб, і вже вона сама почувається Богом. Негайно треба діяти, щось треба робити, гарячково думає Люба. Треба йти до священика прямо вже, хай і до отця Віктора! Крейда! Де в мене була крейда? Господи, все з голови вивітрюється, нічого не пам’ятаю, хоч записуй! У вітальні Люба вмикає ненависне верхнє світло й порпається по шухлядках, порозчинявши навстіж поліровані дверцята страхітливої меблевої споруди під назвою «стінка». Серед свого швацького реманенту, злежаного і забутого від часів маніакального захоплення журналами «Бурда моден», Люба таки знаходить крейдяний огризок. І тоді виструнчується, голосно розпочинає молитву й вирушає у хрестовий похід. Біля кожних дверей вона спиняється, проказує молитву і малює крейдою хрест. Коли двері обох кімнат і вхідні вже позначено, Любу раптом осяває: потрібна свічка! Вона кидається до свого хатнього олтаря, хапає церковну свічку, запалює її, не зламавши жодного сірника, і продовжує свій обхід: двері лазнички, двері виходку, кухонні двері, кожні — з обох боків, у кухні заважає величезний церковний календар, та Люба не вагаючись лізе на стілець і малює хреста вгорі над календарем. То нічого, що двері білі, так навіть краще — прихований від стороннього ока захист. Нею рухає натхнення — її Бог, Він веде її від дверей до дверей, а коли двері закінчуються, а священний шал ще буяє і навіть не думає вщухати — скеровує до коробки з лампадками, котрі Люба понакуповувала колись у Лаврі для доньки і чоловіка, але, зрозуміло, лампадки так і не було повішано. Коробка, що до сьогодні скніла у забутті на шафі, починає торохкотіти церковними скарбами — свічками, лампадками, ладаном і ладанками, розп’яттями, пляшечками зі святою водою і святою землею, паперовими іконками з усіма можливими іпостасями Бога, Божої Матері та святих — разом і поодинці, наче у випускному альбомі однокласників. Люба священнодійствує мало не годину, а коли нарешті видихається, то знаходить себе посеред зовсім іншої хати. Квартира перетворилася на храм. Стороннє око побачило б церкву, яку намародерствуваними після кораблетрощі предметами християнського культу прикрашав папуас, попередньо дмухнувши порошку епени. Але саме проти цього стороннього ока Люба і старалася. Вона вимикає світло, і химерна темрява розливається чудесним сяйвом крихітних спокійних вогників — золотавих від свічок і кольорових від лампадок, переважно червоних. Сльози вдячності й умиротворення проступають на Любиних очах. Тепер вона нічого не боїться. Тепер вона може перевдягтися у більш відповідний до моменту одяг і вийти на двір.