Світлана Поваляєва - БАРДО online

І цього разу, щойно вони виходять на кінцевій зі спорожнілого тролейбуса, Люба, згинаючись під вагою торбів, слухняно човгає у колію звичного сценарію, по-волячому опустивши голову. Баба дріботить поруч, раз по раз інтимно нахиляючись до Люби і напучуючи її: «Ти поклич до себе священика — хай посвятить хату. Тільки не нашого цього дворового психа, він дурник, я тебе відведу до справжнього, котрий і чоловіка твого, алкоголіка, сповідає, і службу по Юрі справить. А ти ось що, — натхненно вигукує Шептуха, мовби щойно згадала про якусь сакральну панацею, — ти купи фату, загорни в неї Юрину фотографію, поховай на цвинтарі і замов панахиду!» Люба від несподіванки спиняється і хапається за серце, мов за рукав Бога, її важкі сумки глухо гепаються об землю: «Яку ще панахиду?! Що ви! Юру ж не знайшли, вона жива! Як це так — поховати у вельоні!» Баба на це мовчить, мружиться на старшокласниць, котрі переходять від школи дорогу, всі як одна зосереджено вдивляючись в екрани своїх мобілок і блимаючи голими ногами з-під коротких спідничок. «От прастітутки!» — сичить баба, помічає серед дівчат свою онуку і рішуче пришвидшує ходу їй навперейми. А Люба залишається біля своїх сумок, бо нею тіпає, мов у пропасниці, і жодна молитва не спиняє стукіт її зубів.

У молитовні сомнамбулічно рухаються предмети культу — ніби п’яний монах прокинувся у важкому похміллі й безладно тицькається у простір, шукаючи води, як знавісніла від грушевого сиропу осіння комаха. Двигтить кульгавий журнальний столик разом із ритуальним посудом на рушнику, брижиться у чаші свята вода, наляканими табунцями розпорскуються навсібіч свічки, ледь помітно совається під вікном лавка.

Отець Віктор вирішує, що це землетрус — такий, може, в три-чотири бали, тому напровсяк дбайливо зіставляє на підлогу все, що може впасти і покотитися. Він кидає схарапуджені погляди на стіни, де вже і так після тієї незрозумілої диявольської грози відсутні кілька погорілих іконок, але ніде не вловлює і найменшого натяку на щось паранормальне. Оці непотрібні танці предметів можна все-таки пояснити землетрусом, хай навіть останній землетрус у цих краях відбувся ще тоді, коли Вітю вигнали із семінарії за прихильність до ідей Української помісної церкви та похід на таємний перегляд фільму «Зона» за романом Миколи Хвильового «Санаторійна зона». Отець Віктор визирає назовні й несамохіть усміхається тихій осінній ніжності: коти вигріваються на сонці, падають яблука, наче святі дари дурноголовим приреченим комахам. На Привітній все спокійно: ніхто не вибігає у спідньому, переплутаних капцях і з паспортом у руці на подвір’я, взагалі нікого нема — тільки божественне чудо бабиного літа. Отець Віктор з насолодою втягує в себе казкове повітря, вже й забувши про свій клопіт. Раптом думає, як було би гарно поганяти зараз м’яча або просто разом з котами бездумно підставлятися останнім теплим променям. І нарешті вирішує, що найлепкішим вчинком буде поєднання приємного з корисним: умоститися біля входу на сонечку і заштопати свою єдину стареньку святкову рясу, бо скільки ж дійсно можна відкладати це на потім! Й тут в бурштин бабиного літа улазливою дрилькою угвинчується Бабишептушин вереск: «Якщо твоя прекрасна мамуся про тебе не дбає, то хоч я твого виховання не покину, а її ще батьківських прав позбавлю, коли вона така свободолюбіва, то буде їй повна свобода через суд! Хай гуляє! Але з тебе робити свободолюбіву прастітутку я не дам! Підеш до церкви і сповідаєшся, як усі нормальні люди! І сядеш за уроки, мала шльондра, поки не сіла в колонію!» Отець Віктор бачить красуню Алку з трохи дебілуватим від непроникної байдужості лицем, яка плентається до свого під’їзду, раз по раз поправляючи на плечі сумку і по-боксерськи рефлекторно ухиляючись від баби, коли та намагається її шарпнути за одяг. «Таж дівча її просто не чує!» — раптом думає отець Віктор і, посміхнувшись, навшпиньки задкує до свого прихистку, щоби не наражатися на скажену бабу.

За його спиною стоїть Юра — мов янгола тінь. Юра — в густому мороці, вона бачить тільки поперед себе, охоплена тривожним гудінням — з таким звуком по воді проноситься моторка прямо над головою, коли пірнаєш. Юра — Страх. Загрозливий звук вкручується в неї як саморіз, іскрами висікаючи окремі посипані кадри: яблуня, здуті кульки яблук у жовклій траві, пекельно-яскраве листя на потрісканому асфальті, плями потовчених взуттям ягід дикого винограду, схожі на засохлу кров, порожні як небо Алчині очі, чорна постать баби Шептухи. Нудотний вир збовтування розмиває морок, велетенські об’ємні ілюзії окремих пазлів Привітної громадяться, витискаючи одна одну з уваги — гігантське панно деревної кори; білизняний дріт, що, мов дириґент, змахує білосніжними крильми пошивок і простирадл; червона майка із зображенням Кенні і саморобним написом «I’ll neva die!», приклеєна до неба поруч з вороною; літак з душами, що позасинали над нерозгорнутими газетами; зачинений в авті вирлоокий пес. Виростає будинок і поглинає Юру — вона стає ним і водночас відчуває в собі кожний закапелок кожної хати і кожного мешканця там, і здригається, коли баба Шептуха за Алкою затраскує двері — зачиняє Юру у стільниковій темряві великого цегляного організму.