Світлана Поваляєва - Сімурґ

Дорогий мій таємний друже! Вже осінь, і твоя Реона плаче за тобою дзвінкопрозорими сльозами.

Ті сльози — ніби шкло улюбленого келишка моєї прабабці. Я вчора його розбила. Випадково. Кожна моя сльозинка — скляна літера. Або навпаки: кожна моя літера до тебе — сльозинка розбитого на друзочки прабабчиного келишка. Келишок був з фіолетово-зеленкуватого шкла. Друзочки я не стала замітати. Вчора я пішла купатися і купалася майже до ранку. А сьогодні вранці я бачу, що розсіяне підлогою бите шкло почервоніло, мовби то — зернята стиглого граната, котрий так і лежить на підвіконні — їсти його мені розхотілося. Я не люблю чистити гранати, ти знав? Цей великий стиглий гранат лежить на підвіконні, ніби лист до тебе. Слова складені щільно, мов ікра, — прозорі і червоні, як сльози, бубки. Холодні, як шкло. З білими, як у скелета, кісточками всередині. І не лише як у скелета. Я бачила свою кістку — вона також біла.

Біла в червоній м’якоті. Але потім червоне гоїться дуже довго, нерви не зростаються, і шкіра втрачає чутливість довкола шраму. І ще треба кілька років, аби шрам став гарним, бо шрами не старіють, а навпаки… спочатку вони жалюгідні… Кістки вже не видно, але я знаю, що вона там, всередині. Біла, як молоко з цукром. Я вчора пила молоко з цукром зі свого улюбленого червоного горнятка. У світі дуже багато білого і червоного. Всередині кожного з нас взагалі тільки біле і червоне.

* * *

Дві години я не писала до тебе, бо стояла перед люстром і ретельно (повільно-повільно) обводила очі своєю чорною тушшю для таємних листів. А потім я так само обвела пипки на грудях, і вони стали схожі на очі. На твої, коли ти вдаєш, ніби дивуєшся!

У мене місячне. Червоне на білому, котре шкода викидати. Тому я довго сиджу у ванні і навіть ліплю там свої сни — у теплій воді, щоби зелена вода взяла у мене червоне. Я почуваюся черепахою. Я завжди ховаю залишки червоного на білому в землю під горіхом в саду.

Мені наснився сон, ніби я подорожую навколо Світу з прозорим наплічником-акваріумом за плечима, а в ньому — водяна черепашка. А Світ такий маленький, що його по екватору можна обійти за тиждень, і я — ніби дівчинка на кулі: бачу перед собою «край Землі». Як у фільмі «Напевне, боги збожеволіли».

P.S. Я купила собі капелюшок, як у Мері Попліне, уявляєш?!

Нда, слайди зі скарбнички віртуального клептомана, home video 35 mm: відбиток масною червоною шмінкою на папері (смачний цьомчик пухкими губенятами), поряд нашкробано сердечко, пробите стрілою. Під ногами — засушений осінній листок канадського клена, все ще яскравий. Він випав з конверта, коли Валерія витягала цього незбагненного листа від незнайомки. Валерія заціпеніло дивиться на «поцілунок», довкола якого жовтувато змаснів папір, ніби його підкладали під канапку. Валерія чудово усвідомлює, як був би шокований її чоловік, дізнавшись, що вона нишпорить по його приватних речах і читає його кореспонденцію. Але наразі шокована вона. Навіть не змістом цього неоковирного листа, а тим охайним каліграфічним дитячим почерком, яким його написано, дивним і небезпечним поєднанням інфантильності та зрілої жіночності, пафосу і простоти, кітчу і витонченості, мармулядної бабської банальності та живої відьомської непересічности. Хто така Реона? «Таємний друже»… ха! Настільки таємний, що їй, Валерії, за півтора роки жодного разу ніде нічого навіть не тьохнуло! Паскуда! Курва! Скільки ж їй років? Не більше як двадцять, мабуть. А Валерії майже сорок. Забути про це дедалі важче, бо, хоч вона все ще молодо виглядає, всередині вже — розладнаний депресіями механізм. Нишпорення по речах чоловіка може засмоктати, як паління, комп’ютерні ігри, мастурбація та вичавлювання прищів. А що, як буде ще один лист? Вона спустить його в унітаз, не читаючи, але й адресату нічого не скаже? Надвечір повалить раптовий сніг, від землі йтиме пара, біла мжичка клубуватиметься за вікном, а в тій мжичці ховатиметься, наче велетенський кит, нічний морок. Потихеньку ллятиме червоне — зсередини, вибулькуючись порціями, мов із зіпсутого кавного автомата, густо-червоне. Чорна кава з каламутною хмаркою білих вершків чекатиме у червоному горняткові на повернення чоловіка, але той вперше за стільки років затримуватиметься так пізно. А під ранок з’ясується, що він зник. Безвісти.

Валерія повільно опускає руку з цим безглуздим листом і повільно наступає на яскравий осінній листок канадського клена. Літо її дефлорації — котре? Спроквола одним твістовим порухом стопи розтирає сухий багряновий листок на комашиний порох. Шкода, що і з листом не можна так — наступити і розтерти на порох, ніби його і не було. Бридливість цією тупою жіночою злобою душить за горло так, що аж погідний осінній світ посеред покою починає плавати, брижитись, мерехтіти, хитатися, гойдатися, крутитися, ковзати по діагоналі, танцювати в очах. Зараз він повертається з роботи, зайде до міні-маркету по туалетний папір, серветки, пиво, зелений чай, каву, гумку, блок сигарет напровсяк, хліб з висівками, ґелеву ручку, мінералку, точно не забуде фарбу для волосся саме того відтінку за саме тим номером, який назвала йому Валерія, і тільки вдома згадає, що сіль закінчилася ще позавчора… Завжди, коли він цілує її на ніч — вже уві сні, — на її губах утворюється наступний, завтрашній день, це ніби запорука того, що день настане, стане сьогоднішнім і буде вже. Синя мишка… Хто зна, коли вона знесе пурпурове яєчко світанку і чи відкладе солону ікру спадню посеред глибоконебесної омели. І навіщо ці чорні сни у переддень? Ці чорні-чорні, як волосся і очі японки, сни.