Світлана Поваляєва - Сімурґ

Еееееее, гальмує Numo, а чим цікавиться ваш хлопчик? я прочитала у замовленні, що він любить техніку і читає сучасні казки… так, неохоче кривиться пані, цю інформацію надала його мама по телефону, насправді наш Павлік дуже розвинена дитина, він дуже любить Пушкіна, знає напам’ять все «Бородіно», читає Жуля Верна і ееее… він не любить комп’ютерні ігри і різні там бойовики, і ці жахливі сучасні мультики, якось непереконливо додає пані, ви розумієте, ми його оберігаємо від цього… угу, мимрить Numo, так-так, я розумію, ми тоді поговоримо про тварин, про книжки, будемо грати у різні вікторини, звітується Numo, слова з неї висипаються, наче з кросівок річковий пісок, Numo хронічно не висипається, тобто не висинається вже кілька років, можливо, все це якось пов’язане або між собою, або з наслідками і причинами чиїхось смертей, локальних і світових катастроф, хоча, здається, у останніх причин не буває, а тільки наслідки, часто краса виникає з якогось безглуздя, просто красі потрібна для власної форми ніша у просторі, ось вона її і займає, породжуючи безглуздя: трактування, інтерпретації, поклоніння, ну, зрозуміло, як люди можуть все зіпсувати, пані схвально відкашлюється, і вони з Numo виходять на вулицю.

Востаннє Numo була в зоопарку, може, років десять тому, і, знаєш… яким би не було твоє дитинство, або, може, ти взагалі його навіть не пам’ятаєш, але, якщо тебе народили у місті, де є зоопарк, ти завжди асоціюватимеш його з дитинством, бо тоді твоє «я» було центром всесвіту, тебе любили батьки і купували тобі цукрову вату, мильні бульбашки, кукурудзяні пластівці, пластмасових вікінгів і ще купу якогось барахла, яке ти у них безпардонно випрошував, катали тебе на автодромі, як це було неймовірно — ніби перший стрибок з п’ятиметрівки у холодний просмерділий хлоркою басейн, — коли тобі вперше дозволили залізти до автівки без мами, а тато сів до іншої автівки і ганявся за тобою, намагаючись підрізати на крутих віражах, по всьому автодрому розсіювалися іскри і якийсь дивовижний запах розігрітого металу, озону і спеченого пилу, потім, значно пізніше, у дев’ятому класі середньої школи, так пахли електроліти на лабораторках з фізики та злиплі циліндри прострочених батарейок для радіоприймача, так пахло метро і татові інструменти у майстерні, так пахли космічні кораблі з планети неймовірного чоловічого життя, а тоді, в зоопарку, тобі завжди хотілося ще пограти у «морський бій» і встигнути до пташника — подивитися, як пелікани заковтують рибу, і щоразу замість радості підступало клубком до горла розчарування, жалість до цих обскубаних брудних скуйовджених птахів з підрізаними крилами, флегматичних і кволих, мабуть, ця жалість потім, у дорослому віці, спонукала тебе триматися подалі від людей й не надто демонструвати, що там у тебе під одежами, не кажучи вже про те, щоб показати, що там у тебе всередині, може, ще й тому, що не склалося з довірою до концепції існування «душі», а блювати життя так і не навчило. Numo дивиться крізь шибу на дощ і брудні віяла бризків з-під авт, підморгуючи невидимим літакам, гріючи під сідницями руки, згадуючи торішній Геловін, коли вона вбралася Чорною Сніжинкою на прохання тодішнього коханця, і вся тусня текла з того видива перші півгодини, доки не набухалися і не попригадували усього, що зазвичай щодня тлумили в собі якнайглибше, тоді Арсен-Вовкулака півночі обіймався з унітазом, його Вампірочка, смачна й іронічна цицьката Юлька, сидячи на холодній кахляній підлозі лазнички, розмазувала по собі модну готичну косметику, обоє вони періодично ригали, роз’єднані лише тонкою мембраною стінки, а Numo металася між ними, як дурна, бо їй шкода було обох однаково, і нікому, крім неї, не було до цієї парочки діла.

Кафе «Білочка», це ж треба… мабуть, в країнах перерозвиненого шоу-бізнесу, кафе у столичному зоопарку називалося б принаймні «Навіжений Тапір» або «Веселий Вомбат», або, на крайняк, «Жирафлячі шмарки» чи «Голубі Пінгвіни», хоча, у цьому Місті існує кафе «Пінгвін», але цей пострадянський гадючник-недобиток з дрібнокримінальною та лірично-бомжуватою публікою знаходиться дуже далеко від зоопарку і дитячим святам прислужитися міг би хіба що в контексті алкогольно-трансцедентних, знову-таки, депресивно-радянських мультиків про крокодила Гєну, Йожика-в-тумані, та Дракончика-який-рятував-фарби, втім, названі персонажі, безумовно, присутні в «Пінгвіні» щодня, попри всі метеополітичні прогнози.

Numo вже хвилин десять сидить навпочіпки біля прочинених дверей кухні кафе «Білочка» й спостерігає, як молода офіціянтка з вуграми на густо помащеному тональним кремом обличчі флегматично розкладає хімозно-жовте желе у рожеві пластмасові вазочки. Біля Numo тусує лискучий чорно-білий кіт, а в кутку невеличкої кухні стоїть возик зі сплячим немовлям, імовірно, це офіціянтчина дитина. Нарешті з-за рогу «Білочки» з боку «парадного» входу на мить виринає наелектризована голова пані замовниці, ствердно сіпається у бік Numo і зникає.