Джек Лондон - Твори у 12 томах. Том 04

Пам’ятаю, що, виплакавшись тихенько, я ще хвильку бавився грою світла на мокрих від сліз віях, то заплющуючи, то ледь розплющуючи очі. Тоді почав обмацувати себе й виявив, що покалічивсь я, падаючи, не дуже. Подекуди обдер шкуру й вискуб шерсть. Із плеча стирчав гострий цурпалок, що встромився туди мало не на цаль, і дуже боліло праве стегно: я вдаривсь об землю саме ним. Але кінець кінцем то все були дрібниці. Кісток я не поламав, а тіло в первісної людини гоїлося швидко. Однак забивсь я таки добряче і цілий тиждень потім шкандибав через оте надвереджене стегно.

Далі, в кущах лежачи, мене опанувало почуття, що тепер я сам-самотній і не маю де притулитись. Я поклав собі ніколи не вертатись до матері та Джерготуна. Піду ген-ген цим страшним лісом, знайду собі дерево до вподоби й улаштуюся на ньому. За їжу я не турбувався. Я знав, як її добувати. Уже мало не цілий рік мати не годувала мене, а тільки обороняла й на розум навчала. Поволі, тихесенько виповз я з кущів. Озирнувшись, побачив Джерготуна. Він усе завивав і трусив гілляку. Не скажу, щоб то було дуже приємне видовище.

Я добре знав, як треба берегтись, і за тієї першої в моєму житті мандрівки був вельми обережний. Куди податись, про те я не дбав. На думці було тільки одне: втекти так далеко, щоб Джерготун не добувся до мене. Я вилізав на дерева й по кілька годин рухався горою, перестрибуючи з одного на друге й не спускаючись на землю. Але я не йшов увесь час у якому-небудь певному напрямі і взагалі йшов не весь час. Послідовності в моїй натурі, як і в натурі всього нашого Плем’я, не було. До того ж я був іще зовсім дитина й не раз спинявся та бавився дорогою.

Пригоди свої в перші дні після втечі я пам’ятаю дуже невиразно. Моє друге «я» багато чого позабувало, зокрема про ті дні. І я не можу уривками своїх снів замостити прогалини в згадках між моєю втечею і тим днем, коли я дістався до печер.

Пригадую, що кілька разів виходив я по деревах на галявини, злазив додолу й, весь тремтячи, біг щодуху. Пригадую, що були дощові дні й дні сонячні, отож я, напевне, блукав самотній довгенько. Найчастіше мені снилось, як я мерзну під дощем, як терплю голод та як його вгамовую. Дуже виразний був сон про те, як я ловив дрібних ящірок на кам’янистому лисому пагорку. Звісно, вони пороснули від мене на всі боки й поховалися під камінням. Проте декількох я таки зловив, перекидаючи каміняччя. З пагорка мене прогнали гадюки, що на пласкому камінні грілися проти сонця. Вони не нападали на мене, але вроджений страх перед ними був такий сильний, що я чкурнув звідти як опечений, немовби вони гналися за мною.

Пам’ятаю, що я гриз гірку деревну кору й зелені горіхи з іще м’якою шкаралупою і молочним зерням. Також дуже виразно пригадую, як мені болів живіт, але від чого — чи від зелених горіхів, чи від ящірок, — не можу сказати. Одне тільки знаю: мені дуже пощастило, що дикі звірі не зжерли мене, поки я кілька годин корчився з різачки на землі.

Нова картина раптом стала мені перед очі, коли я вийшов з лісу. Я опинився край величенького чистого простору. По один бік його здіймалось високе урвище, а по другий бік текла річка. Глинястий берег круто збігав до води, але подекуди, по яругах, видно було стежки. Сюди приходило пити воду Плем’я, що жило в печерах.

Отак я випадково натрапив на головний осідок Плем’я. Це було, умовно кажучи, їхнє селище. Моя мати з Джерготуном та мною і ще кілька поодиноких родин жили, сказати б, на висілках. Ми так само належали до цього Плем’я, тільки мешкали віддалік. Не так щоб дуже далеко: я добирався до печер добрий тиждень, та коли б ішов навпростець, то дійшов би за годину.

Як я вже казав, вийшовши з лісу, побачив я перед собою чистий простір, печери в урвищі і стежки, що збігали до води. А на луговині перед урвищем побачив багатьох своїх одноплемінців. Цілий тиждень блукав я лісом, — самотнє маленьке хлоп’я. За той час я не натрапляв нікого зі своєї породи й жив у постійному страхові й самотності. Тепер, побачивши подібних до себе, я не стямився з радощів і прожогом кинувся до них.

І тоді сталася дивна річ. Хтось мене вгледів, і пролунав крик застороги. У сліпому жахові всі закричали й сипнули навтьоки. Перестрибували каміння, дерлися на урвище, залазили до печер, і за хвильку поховалися геть усі. Тільки одне маля жалісно квилило під кручею: в тій паніці за нього забуто. Та враз, зачувши те квиління, вискочила його мати. Мале кинулося до неї, міцно вчепилося за шерсть, і обоє вони щезли в печері.