Джек Лондон: Твори у 12 томах. Том 04

Спадистий лоб був немов зрізаний. Волосся починало рости від самих брів і вкривало всю голову, недоладно маленьку, посаджену на недоладно грубій, зовсім короткій шиї.

Творячи батькове тіло, як і всі наші тіла, природа виявила велику ощадність. Правда, огруддя було глибоке, опукле, мов барило; але ви б не побачили в батька ні випнутих м’язів, ані широких рамен, ані зграбної прямої постави, ані шляхетної гармонії обрисів. Без ніяких ознак краси, батькове тіло справляло враження сили, лютої, первісної сили, призначеної на те, щоб хапати, душити, дерти й нищити.

Він був безклубий, а сухі волохаті ноги, криві та жилаві, скидалися більше на руки. Вузловаті, мов корчі, вони не мали таких гарних повних литок, як наші з вами. Скільки пригадую, батько навіть не міг ступати на всю підошву, бо ступні були пристосовані до хапання, — справді, радше руки, ніж ноги. Великий палець, замість стояти вряд із рештою, був відстовбурчений, як великий палець на руці. Це давало батькові змогу хапати ногою, наче рукою, але заважало ходити, як ходимо ми.

Отакою дивною появою був мій батько, і в не менш дивний спосіб діставсь він до нас, як ми сиділи на гілляці над розлюченою ватагою диких свиней. Він примчав не по землі, а по деревах, спритно й швидко перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево. Ось і тепер, на яві, пишучи ці рядки, я виразно уявляю собі ту волохату чотирируку істоту: бачу, як вона перемахує з гілки на гілку, а то на хвильку спиняється і, шалено виючи, б’є себе стиснутим кулаком у груди; потім знову перелітає в повітрі десять-п'ятнадцять футів до дальшого дерева, хапається одною рукою за гілку, розгойдується, перестрибує знов далі й хапається другою рукою за другу гілку, — і так далі, все далі, не вагаючись і не задумуючись, як і куди стрибнути.

Я дивився на батька, і в моїй істоті, в кожному м’язі аж свербіло нестримне бажання так само стрибати з гілки на гілку. Я відчував у собі, в кожному своєму м’язі притаєну, майбутню силу. Бо й справді: малі хлопчаки, спостерігаючи, як їхні батьки садять сокирами й валять дерева, знають, що настане нас, коли й вони спроможуться на те саме. Так було й зі мною. Життя, що горіло в мені, було створене робити те, що й мій батько. Воно потай нашіптувало мені горді мрії про повітряні стежки та літання лісом.

Нарешті батько дістався до нас. Він був украй лютий. Я й тепер пам’ятаю, як випиналась його спідня губа, коли він, вирячивши очі, дивився на свиней. Він гарчав, як пес. Його білі кливаки були великі, наче собачі ікла, і вражали мене надзвичайно.

Батькова поведінка ще дужче роз’юшила свиней. Він ламав галуззя й шпурляв додолу на наших ворогів або, повиснувши на одній руці, низько гойдався над ними — дражнив їх, а як вони в безмежній люті клацали іклами, перекривляв їх.

Не задовольнившися з цього, він відломив здорову гілляку і, тримаючи її рукою та ногою, ширяв нею розлютованих звірів у боки та бив по рилах. Чи треба казати, що мати й я дуже тішилися з цієї розваги?

Але все в світі, навіть найкраще, набридає. Кінець кінцем мій батько, зловтішно весь час хихочучи, повів нас деревами геть. Весь мій захват відразу де й подівся. Я знов у страху міцно держався за матір, а вона дерлася по гілках та перелітала з дерева на дерево. Пам’ятаю, одна гілка затріщала й підломилася під її вагою. Мати відчайдушно стрибонула. А мені, як затріщало дерево, враз похололо всередині від отого відчуття падіння в безодню. Ліс і сонячне світло, що пробивалося крізь листя, — все зникло з-перед очей. Батько, що враз спинився, блимнув у них останній, а потому — темрява.

За мить я прокинувся в ліжку, засланому простиралом, весь упрілий, тремтячи, у млості. Вікно було розчинене, в хаті повівало прохолодою, тьмяно світила нічна лампочка. З цього можна виснувати, що ми не впали додолу, кабанам на ікла. Бо тоді мене б не було тут нині, через багато тисячоліть, і я не оповідав би вам цієї пригоди.

Станьте-но на хвильку на моє місце. Уявіть собі, що ви мале дитя, що ви засинаєте, як я, і бачите вві сні такі незрозумілі для вас страхіття. Не забувайте, що я був зовсім недосвідчене дитя. Я зроду не бачив не те що диких вепрів, а й свійської свині. Я знав лишень свиняче сало, що шкварчить на сковороді, підсмажене до сніданку. І ось маєш! Дикі свині, справдешні, як саме життя, вдираються в мої сни, а я з якимись химерними батьком та матір’ю перелітаю над безоднею з дерева на дерево.

Чи ж дивно, що мене лякали й гнітили ті нічні привиддя? На мені тяжіло прокляття. Найгірше було те, що я боявся розказувати про свої сни. Не знаю, через віщо, — може, через те, що я почувався немов винний, хоч і не міг уявити, в чому ж моя вина. Так воно тривало цілі роки, доки я не дійшов літ і не зрозумів, звідки оті мої сновиддя.