Джек Лондон: Твори у 12 томах. Том 04

Я певен, що існування отієї другої особистості — хоч, може, й не такої яскравої, як у мене, — і породило в багатьох людях віру в можливість перевтілення душ. Для таких людей ця ідея вельми вірогідна й переконлива. Коли перед ними постають у сні видива, що їх вони ніколи навіч не бачили, спогади про вчинки й події давноминулих часів, то найпростіше вони це з’ясовують тим, що нібито колись жили вже на світі. Але помилка їхня в тому, що вони не враховують своєї двоїстості. Вони не знають про своє друге «я» і вважають, що мають тільки одне, реальне. Виходячи з цього, вони й роблять висновок, що живуть на світі не перший раз.

Та вони помиляються. То зовсім не перевтілення. У сновиддях своїх я ніби сам блукаю первісними лісами. Але то не я сам, то тільки далека частка моєї істоти, так само як і мій батько або дід — також частки тої самої моєї істоти, тільки не такі далекі. Це друге моє «я» — то пращур мого роду, предок давніх моїх предків і сам нащадок цілої низки поколінь, що за часів іще давніших розвинули пальці на руках та ногах, аби лазити по деревах.

Я мушу — хоч би й набридаючи вам — знову нагадати, що я з цього погляду вирід, примха природи. В мені ота спадкова нам’ять не лише надзвичай розвинута; я успадкував пам’ять одного свого цілком конкретного й дуже давнього предка. Хоч це річ незвичайна, але нічого надто дивовижного тут нема.

Ось простежте, як я міркую. Інстинкт — цс спадкова пам’ять. Тобто і ви, і я, і кожен з нас успадкували ту нам’ять від своїх батьків та матерів, як і вони успадкували її від своїх; а отже, мусить бути якийсь матеріальний посередник, що через нього спогади передаються від покоління до покоління. Цей посередник є те, що Вейсман [1] Вейсман, Август (1834–1914) — німецький біолог, основоположник вчення про безперервність «зародкової плазми». називає «зародковою плазмою». В ній відбито спогади всіх поколінь роду, спогади невиразні, плутані, багато з них і зовсім стерлось. Але деякі парості зародкової плазми надміру перевантажені спогадами, або, коли вжити наукового терміну, вони атавістичніші за інші парості. Отак і в мене. Я примха спадковості, атавістичний кошмар, — називайте мене як хочете; але я існую живий і реальний, ходжу, дихаю, їм тричі на день, і що ви тут удієте?

Ще й не почавши свого оповідання, я наперед угадую, що знайдуться такі Томи-невірні від психології, яким закортить поглузувати з мене. Вони скажуть, що я просто перевчився і що то мої знання з еволюційної теорії підсвідомо відбиваються у снах. Та по-перше, я ніколи не був надто ревний у навчанні. За успіхами я був останній на своєму курсі. Я більше цікавився спортом, та ще — чого б мені з тим критися? — більярдом.

Далі: я вперше почув про еволюційне вчення аж у коледжі. А тим часом усі враження того іншого, давнього життя я пережив у снах ще дитиною та підлітком! Однак мушу визнати, що ті враження були плутані, безладні, поки я не зазнайомився з еволюційною теорією. Вона стала мені ключем, з’ясувала і владнала всі химери мого атавістичного мозку, що, цілком сучасний і нормальний на яві, ховав у собі спогади з часів предковічних, часів самого світанку людства. Бо в тому минулому моїх снів людини, такої, як тепер, ще не існувало. Очевидно, за тієї доби вона тільки формувалася.

Змалку найчастіше мені снилося, що я зовсім маленька дитина й лежу скорчившись у чомусь, ніби в кублі, звитому з гілля. Часто я цілими годинами лежав горілиць і дивився, як сонячне світло грає, пробиваючись крізь зелене листя, колихане вітром. Бувало, що він дужчав, і тоді колихалося й моє кубло.

І завше, лежачи в кублі, я мав чудне відчуття, що підо мною страшенна безодня. Я ніколи не бачив її, ніколи не висовувався на край кубла, щоб зирнути вниз, але я знав про неї, я боявся тої безодні, що весь час чигала підо мною загрозливо, мов паща всежерного страховища.

Такі сни, що в них я спокійно лежав, — сни радше про стан, аніж про дії чи пригоди, — спилися мені малому дуже часто. Та раз у раз у ті сновиддя вдиралися раптом якісь чудні видива, страшні події, грім і завивання бурі, або ж розгорталися перед очима якісь незнані краєвиди, що я зроду таких не бачив на яві. Виходили якісь плутані кошмари. Я нічогісінько не міг зрозуміти, бо в них не було ніякої послідовності.

Як бачите, сни мої не були доладні. То я був немовлям Молодого Світу й лежав у своєму кубельці на дереві; а за хвилину я вже був дорослою істотою того світу й бився з гидким Червонооком, а ще за хвилину обережно скрадався до води, на гаряче сонце. Події, розділені в тому Молодому Світі цілими роками, проходили передо мною за кілька хвилин чи навіть секунд.