Джек Лондон - Твори у 12 томах. Том 09

Стюбнера вабила нерухома власність, і Патові навіть і не снилося, скільки менеджер вклав коштів у будівництво прибуткових будинків у Сан-Франціско. Існував потаємний тоталізатор, цілий синдикат, що організовував заклади на матчах, і там могли б дати йому досить точні відомості про те, скільки нагріб Стюбнер. А ще ж, крім того, Сем чимало одержував і від кіностудій, хоч Пат про це й не чув нічого.

Найважливішим завданням Стюбнера було оберігати молодого боксера, щоб не зазирнув він у те, що діється поза самим рингом. Це було зовсім не важко зробити, бо Глендон анітрохи не цікавився діловою стороною боксу. Куди б не їздили вони, Пат увесь вільний час проводив на ловах або на річках, де є риба. Він мало спілкувався зі спортсменами і відомий був своєю сором’язливістю та нахилом до самотності; він волів відвідувати музеї або читати вірші, аніж базікати з професіоналами. Менеджер суворо наказав його тренерам і партнерам по тренуванню, щоб тримали язика на зашморзі й не допускались ніяких натяків на продажність боксерів. Стюбнер силкувався якомога ізолювати Пата від зовнішнього світу. Навіть інтерв’ю у Глендона брали в його присутності.

Раз лише звернулися безпосередньо до Глендона. Це було напередодні матчу з Гендерсоном. В готельному коридорі хапливим шепотом запропоновано йому сто тисяч доларів. На щастя для цього добродія, Пат стримався і, відсторонивши його плечем, мовчки пройшов до свого номера. Він розповів про зустріч Стюбнерові, і той заспокоїв його.

— Все це жарти. Вони хотіли підсікти тебе. — Стюбнер помітив, як спалахнули гнівом сині очі.— А може, щось і гірше. Якби ти піддався на спокусу, вони б роздзвонили по всіх газетах, і ця сенсація згубила б твою кар’єру. Але щось мені не віриться, щоб аж таке. Тепер воно не трапляється… Колись таке бувало, що й підкупи, й шахрайство, але тепер жоден порядний боксер чи менеджер такого собі не дозволить. Щоб ти знав, Пате, — бокс це чесна гра, так само, як і професійний бейсбол. А чистішого й чеснішого за бейсбол і на світі немає.

Промовляючи ці слова, Стюбнер, однак, чудово знав, що наступний матч з Гендерсоном триватиме не менш, як дванадцять раундів — так обіцяно кінокомпанії — і не більш як чотирнадцять. Він те знав, що ставки величезні і що Гендерсон сам не зацікавлений вистояти понад чотирнадцять раундів.

До Глендона більше не наважувалися звертатись, і він викинув усю ту історію з голови. Тепер він витрачав цілі дні на кольорову фотографію. Це було його останнє захоплення. Він кохався в малярстві, але сам малювати не вмів, тож мусив задовольнитись кольоровою фотографією. Усюди він возив із собою валізу, набиту книжками про цю справу, і годинами висиджував у темній кімнаті, виявляючи та збільшуючи фотокартки. Не бувало ще на світі славнозвісного боксера, котрий так мало приділяв би уваги своїм професійним інтересам. Патові не було про що розмовляти з боксерами й людьми, що стояли близько до боксу, і вони визнали його за людину похмуру й нетовариську. Репутація, що склали йому газети, була не просто перебільшенням, але всуціль неправдою. Репортери змальовували його дужим, як бугай, тупоголовим звірищем; один недолугий газетяр охрестив його «Предковічним Звіром». Прізвисько припало декому до смаку. Вся писарська шатія його підхопила, і відтоді ім’я Глендона майже ніколи не згадувалося в газетах без цього додатка. Часто в заголовку або під фотографією так і стояло — Предковічний Звір, — великими літерами, без лапок і без прізвища. Всі знали, про кого тут ідеться. А Пат унаслідок усього цього ще більше замикався в собі, і гіркота й злість на газетних перодряпів дедалі дужчали у нього в душі. Але щодо самого боксу інтерес його тепер підсилився. Тепер він змагався із сильними супротивниками, і перемоги давалися вже не так легко, як давніше. Це були досвідчені борці, володарі рингу, і кожен матч становив своєрідну проблему. Траплялося, що він не міг нокаутувати їх на заздалегідь призначеному раунді. Так було із Сульцбергером, німцем-велетнем. Пат сподівався «висадити» його на вісімнадцятому раунді, але не пощастило ні тоді, ні на подальшому, і тільки аж на двадцятому він переміг.

Втіха, якої Пат зазнавав від боксу, чимраз більшала, і тренувався він тепер теж пильніше й триваліше. Нічим не відволікаючися, багато часу віддаючи полюванню в горах, він завжди бував у найкращій формі. Нещасливі випадки жодного разу не порушили Патової кар’єри, як то траплялося з його батьком. Кістки йому були цілі, він і разу не увередив собі хоча б суглоба, і Стюбнер з потаємною радістю помітив, що його юнак боксер перестав приказувати, що от назавжди повернеться в гори, коли переможе чемпіона світу Джіма Генфорда.