Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Кожний зробив для своїх покійників усе, що міг. На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитись. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики рішуче запротестували. До них приєднався й голова Союзу ветеранів вшни, відставний майор Волькенштеин, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він одразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві було висічено на меморіальній дошці, твердячи, що вони, напевно, загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки умовили. Сільський староста використав весь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у Верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина

було висічено на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він заявив, що смерть є смертю, а солдат солдатом — ось чому братам Леві було відведено два нижніх місця на задній стінці пам’ятника, саме там, де, напевно, задиратимуть лапи собаки.

Волькенштейн одягнений у погану форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може перешкодити? Дивні зміни, які почались одразу після закінчення війни, тривають Далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо. уцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного життя, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, вважалось їм справжнім раєм. Тепер воно знову стало тільки буденним життям — з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиразним, далеким, пережитим; її, всупереч їхній волі і майже без їхньої участі, переосмислено, підроблено, підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду, з якої пощастило вийти живим. Відчай забуто, горе посвітлішало, і смерть, що її пощастило уникнути, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті, — чимсь абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лиш тоді, коли влучає когось поряд з нами або зазіхає на нас самих. Очолюваний Волькенштейном Союз ветеранів, який зараз крокує повз пам’ятник, 1918 року був пацифістським; тепер він уже став чисто націоналістичним. Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке було майже в кожного колишнього солдата, Волькенштейн спритно підмінив гордістю за війну. Хто не має націоналістичних переконань, той ганьбить пам’ять полеглих героїв, бідних обдурених полеглих героїв, які охоче пожили б ще на світі. О, коли б вони могли, ті герої, то змели б Волькенштейна з помосту, де він саме виголошує промову! Однак вони беззахисні, вони стали власністю кількох тисяч таких от волькенштейнів, які використовують їх для своєї мети, прикриваючи її словами «любов до батьківщини» та «національне почуття». Любов до батьківщини! Для Волькенштейна це означає — знов одягти мундир, одержати чин полковника і знов посилати людей на смерть.

Він гримить з помосту і вже дійшов до внутрішніх негідників, до удару кинджалом у спину, до непереможної німецької армії і до клятви шанувати наших полеглих героїв помститись за них і знову відродити німецьку армію.

Генрих Кроль благоговійно слухає: він вірить кожному слову. Курт Бах, котрого теж запрошено, як творця лева із списом у боці, замріяно дивиться на закритий полотном пам’ятник. У Ґеорґа такий вигляд, ніби він ладен життя оддати за одну сигару, я ж у тісному позиченому костюмі жалкую, що не залишився дома. Краще б я зараз спав із Гердою у її кімнаті, повитій виноградом, а оркестріон в «Альтштедтер Гоф» награвав би в цей час сіамський марш.

Волькенштейн закінчує свою промову потрійним «ура!» Оркестр починає «Пісню про славного камрада». Хор підхоплює її в два голоси. Ми всі пристаємо до хору. Це нейтральна пісня, без політики й заклику до помсти — просто туга за вбитим товаришем.

Священики виступають наперед. З пам’ятника спадає покривало. Нагорі — ревучий лев Курта Баха. На східцях сидять чотири орли, готові здійнятися вгору. Меморіальні дошки зроблено з чорного граніту, а весь пам’ятник викладено з шліфованих кам’яних плит. Це дуже дорогий пам’ятник, і ми сподіваємось одержати за нього гроші сьогодні після обіду. Нам так обіцяли, тому ми й приїхали. Коли ми не одержимо грошей, то збанкрутуємо. За останній тиждень долар піднявся майже вдвічі.

Пастирі освячують памятник: кожний від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та японські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і Бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом ферейну, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогуючі країни були тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир — одного разу надягати католицький, іншого — протестантський, потім євангелицький, англіканський, єпископальний, реформістський — відповідно до відправи, що в даний час відбувалась, так самісінько, як імператорові доводиться бути присутнім на парадах гусарів, гренадерів, артилерії та морського флоту.