Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Приблизно розумію.

— Ну от, як бачиш, вона мене спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилась тут. Влаштую їй маленьку квартиру.

— Ти думаєш, що вона покине виступати?

— А цього й не треба. Час од часу вона зможе брати ангажемент. Я буду супроводжувати її. У мене ж така професія, що не обов’язково сидіти на одному місці.

— Чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачить на це грошей?

— Одруження — то вже зовсім інша річ, — каже Віллі. — Хіба можна одружуватись з жінкою, котра щомиті здатна гаркнути на тебе, як генерал? Ми завжди лякаємось, коли несподівано чуємо команду. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою спокійною товстулею, яка вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.

Я здивовано зиркаю на Віллі. Він поблажливо сміється. Йому не потрібно довідника гарних манер, бо він і так став довершеною світською людиною.

У мене на мить з’являється бажання поглузувати з нього, але потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати персні з аметистами. Жінки-борці ліниво підводяться і починають тренуватись. Віллі зацікавлено стежить за ними.

— Оце то жіночки… — шепоче він, як кадровий обер-лейтенант довоєнних часів.

— Як ви смієте! Праворуч рівняйсь! Струнко! — реве позад нас могутній голос.

Віллі здригається. Рене, вже переодягнена, з перснем на пальці, стоїть за нами й сміється.

— Тепер ти бачиш, що я маю на увазі? — питає мене.

Я бачу. Вони обоє виходять із зали. Надворі стоїть автомобіль Віллі — червоний кабріолет з червоними шкіряними сидіннями. Я радий, що Герді потрібно більше часу, щоб переодягтися. Принаймні не бачитиме кабріолета. Я міркую, що б їй сьогодні запропонувати. Єдине, що в мене є, крім довідника гарних манер, це абонементи Едуар-да Кноблоха, але по них, на жаль, увечері не годують. Однак я все-таки вирішую спробувати; брехатиму Едуардові, що це вже останні.

Герда виходить із гардеробу.

— Знаєш, що я хочу, любий? — каже вона, не даючи мені й рота розтулити. — Поїдемо за місто. Трамваєм. Я люблю такі прогулянки.

Я дивлюсь на неї, не вірячи своїм вухам. Адже саме прогулянками за місто Ерна, та змія, весь час уїдливо докоряла мені. Може, вона щось розповіла Герді? Вона й на таке здатна.

— Я хотів запросити тебе у «Валгалу», — обережно і недовірливо кажу я. — Там можна чудово попоїсти.

Герда зневажливо махає рукою.

— Навіщо? Шкода гаяти час. Я сьогодні після обіду приготувала трохи картопляного салату. Ось! — Вона показує пакуночок. — Ми докупимо ще сардельок та пива і з’їмо все на свіжому повітрі. Добре?

Я мовчки киваю, ще недовірливіше, ніж раніш. Надто свіжі в моїй пам’яті Ернині закиди про зельтерську воду, сардельки, пиво та невитримане дешеве вино.

— О дев’ятій я мушу повернутись у той осоружний смердючий хлів — «Червоний млин», — каже Герда.

Осоружний смердючий хлів? Я знову спантеличено дивлюсь на Герду. Очі в неї ясні, невинні, в них немає й сліду іронії. І раптом я починаю розуміти. Те, що для Ерни було раєм, для Герди лиш місце роботи! Вона ненавидить ресторани, якими Ерна так захоплюється! Я врятований! Слава Богу! «Червоний млин» із своїми божевільними цінами враз опускається в люк, як Гастон Мюнх з міського театру у ролі духа Гамлетового батька.

Натомість в моїй уяві постають чудові тихі дні з бутербродами й власноручно приготованим картопляним салатом. Просте життя! Земне кохання! Спокій душі! Нарешті! Про мене, хай навіть квашена

капуста! Квашена капуста теж буває чудова. Наприклад, з ананасом, зварена в шампанському. Щоправда, сам я такого ще не куштував, але Едуард Кноблох запевняє, що це страва для королів і поетів.

— Добре, Гердо, — стримано кажу я. — Коли ти так хочеш, поїдемо в ліс.

Село Вюстринген рясно прикрашене прапорами. Ми зібрались тут усі — Ґеорґ і Генрих Кролі, Курт Бах і я. Будуть освячувати пам’ятник полеглим воїнам, куплений у нашій фірмі.

Священики обох віросповідань сьогодні вранці урочисто відправили заупокійну — кожен За своїх полеглих. При цьому на боці католицького священика була явна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних з білим стихарях. А в протестантського священика тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і зараз, поруч з католиком, він стоїть, як бідний родич. На католикові пишне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець реклами, я мушу визнати, що тут католицизм набагато перевершив Лютера. Він звертається до уяви, а не до інтелекту. Католицькі священики одягаються, як чарівники первісних племен, а католицька служба своїм настроєм, барвами, запахом ладану, пишними обрядами, одне слово, своїм оформленням — непере-вершена. Протестант відчуває це. Він худий, в окулярах, а католик рум’яний, огрядний, з гарним сивим волоссям.