Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Вона тренується, — пояснюй Рене. — Хоче повернутися до цирку.

— До цирку? — Я зацікавлено дивлюсь на Герду. — Хіба вона була в цирку?

— Звичайно. Вона там виросла. Але цирк збанкрутував. Не міг більше платити за м’ясо для левів.

— Вона дресирувала левів?

Рене кидає на мене глузливий погляд і регоче, як фельдфебель.

— Це було б пікантно, га? Ні, вона була акробаткою.

Герда знову пролітає повз нас. Вона дивиться на мене, широко розплющивши очі, ніби хоче загіпнотизувати. Однак справа тут не в мені — Герда дивиться так тільки від напруження.

— Чи Віллі багатий? — питає Рене де ля Тур.

— Думаю, що багатий. Коли сьогодні взагалі можна когось так назвати. Він торгує і має цілу купу акцій, які щодня дорожчають. А чому ви питаєте?

— Я люблю, щоб чоловіки були багаті, — сміється Рене своїм сопрано. Потім реве, наче в казармі: — Кожна жінка любить це.

— Я вже помітив, — гірко кажу я. — Багатий спекулянт кращий за чесного, але бідного службовця.

Рене аж труситься від сміху.

— Багатство й чесність укупі не бувають, хлопче! Тепер ні! Та, мабуть, і раніш не бували.

— Бувають. Принаймні тоді, коли люди одержують спадщину або їм випадає великий виграш.

— І тоді ні. Гроші псують характер, ви ще цього не знаєте?

— Знаю. Але чому ж тоді ви надаєте їм такої ваги?

— Бо я характерові не надаю жодного значення, — щебече Рене манірним голосом старої дівки. — Я люблю комфорт і забезпеченість.

Герда гойдається далі, роблячи бездоганні перевороти. Раптом вона зупиняється за півметра від мене, погойдується, стоячи навшпиньки, сюди й туди і, сміючись, каже:

— Рене бреше.

— Ти чула, що вона говорила?

— Кожна жінка бреше, — каже Рене ангельським голосом. — І коли б не брехала, то чого б вона була варта?

— Амінь, — закінчує дресирувальник собак.

Герда каже, зачісуючи назад волосся:

— Я вже скінчила тренуватись. Почекай, поки я переодягнусь.

Вона йде до дверей, над якими почеплено вивіску з написом: «Гардероб». Рене дивиться їй услід.

— Герда вродлива, — діловито зауважує вона. — Гляньте, як вона тримається. Вона вміє ходити, а це в жінки найважливіше. Зад втягує, а не випинає. Акробати цього змалку вчаться.

— Я вже колись таке чув — від одного знавця жінок і граніту. А що значить уміти ходити?

— Ходити так, щоб було почуття, ніби ти затискуєш задом монету в п’ять марок. Потім звикаєш.

Я пробую уявити собі це, однак не можу: надто давно я вже бачив монету в п’ять марок.

— Отже, зробіть Герду щасливою, — лаконічно каже Рене. — На два тижні. Все просто, правда?

Я стою, трохи зніяковівши. В довіднику гарних манер такої ситуації, безперечно, не передбачено. На щастя, з’являється Віллі. Він елегантно одягнений, на голові в нього сидить Набакир легкий сірий капелюх «борзаліно», і все ж таки він скидається на цементову брилу, прикрашену штучними квітами. Віллі аристократичним жестом цілує руку Рене, потім засовує лапу в кишеню і витягує маленький футлярик.

— Найвродливішій жінці Верденбрюка, — проголошує він, вклоняючись.

Рене скрикує чистим сопрано й недовірливо дивиться на Віллі. Потім відчиняє коробочку. В ній виблискує золотий перстень з аметистом. Рене натягує його на середній палець лівої руки, якусь мить захоплено дивиться на нього, потім палко обнімає Віллі. Той, страшенно гордий, стоїть і сміється. Він чує то ніжне сопрано, то бас: Рене від хвилювання щомиті міняє голос.

— Віллі, — щебече й гримить вона, — я така рада!

З гардеробу виходить Герда в купальному халаті. Вона почула галас і хоче довідатись, що сталося.

— Кінчайте, дівчата, — каже Віллі. — Підемо звідси.

Рене й Герда ідуть одягатися.

— Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? — кажу я. — Що мені тепер робити з Гердою?

Віллі добродушно регоче.

— От прокляття, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.

— Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.

— Слухай, — каже Віллі. — У нас з Рене зовсім не те, що в тебе з Гердою. У мене серйозні наміри. Хочеш вір, хочеш ні, але я вмираю за нею. Цілком серйозно. Вона справжнє чудо.

Ми сідаємо на старі плетені стільці під стіною. Білі шпіци вчаться тепер ходити на передніх лапках.

— І уяви собі, — веде далі Віллі, — що найбільше захоплює мене її голос. Вночі він справляє дивовижне — враження. Ніби в тебе дві різні жінки: то ніжна, як соловейко, то груба, як солдат. І це ще не все. Коли вона в темряві гримне своїм басом, у мене мороз іде поза шкірою. Це щось незвичайне! Ти розумієш, що я маю на увазі?