Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Раптом я побачив за вікном Фішерової кімнати зелене вбрання літа. Вікна кімнати виходили у двір, там стояв великий каштан, крізь його листя просвічувало сонечко. Біль у потилиці поволі минав, як похмілля надвечір другого дня. Я знову ставав самим собою. Я усвідомив, який був сьогодні день, зрозумів, що надворі літо, що я в Парижі, що в людей тут не стріляють, як у зайців.

— Скоріше можна було подумати, що ти мене зненавидиш, — вирвалось у мене. — Або будеш зневажати.

— Я?

— Ти. За те, що я не можу захистити тебе від твого брата. За те…

Я замовк. Минулі хвилини сплили кудись у небуття.

— Чого ми, власне, стоїмо в цій кімнаті? — спитав я.

Ми пішли сходами вгору.

— Ґеорґ казав слушні речі, — почав я розмову. — Ти повинна це зрозуміти! Якщо почнеться війна, нас вважатимуть за підданих ворожої країни, тебе ще більше, ніж мене.

У нашій кімнаті Гелен поодчиняла вікна й двері.

— Тхне солдатськими чоботами і терором, — зауважила вона. — Нехай у кімнату лине серпень. Лишімо вікна навстіж і підемо. Чи не час уже обідати?

— Та час… Але настає, мабуть, і час виїхати з Парижа.

— Чому це?

— Ґеорґ спробує виказати мене.

— Він до цього не додумається. Він не знає, що ти живеш під чужим ім’ям.

— Догадається. І знову прийде.

— Коли це станеться, я виштовхаю його за двері. Ходімо на вулицю.

Ми пішли до невеликого ресторану за Палацом Правосуддя і пообідали за столиком, що стояв просто на тротуарі. Нам подали «пате мезон», «беф а ля мод», салат і камамбер. Пили ми бочкове «вувре», а потім каву. Я пам’ятаю все до найдрібніших деталей, навіть хліб із золотавою шкуринкою, навіть пощерблені чашки, з яких ми пили каву; у той полудень мене виснажувала якась глибока вдячність, невідомо за що і до кого. Мені здавалось, ніби я вибрався з темної, брудної канави, до якої я тепер не зважувався навіть зазирнути, бо й сам теж був частиною того бруду, хоч і не знав цього раніше. Я вибрався і сидів тепер коло столика, вкритого картатою червоно-білою скатертиною, почував себе очищеним і врятованим, золотаве сонце просвічувало крізь вино; горобці сварилися біля купи кінського гною, сита хазяйська кішка байдуже споглядала на них, легкий вітрець повівав над тихою площею, і життя здавалося таким гарним, яким воно буває хіба що у наших мріях.

Потім ми пішли вулицями Парижа; літній день сяяв медовими барвами; ми зупинились перед вітриною скромної кравчині. Ми вже не раз зупинялися тут.

— Пора купити тобі нову сукню, — сказав я Гелен.

— Тепер? — здивувалась Гелен. — Перед самою війною? А чи не буде це екстравагантно?

— Саме тепер. І саме тому, що це екстравагантно.

Вона поцілувала мене.

— Гаразд!

Я мовчки сидів у кріслі біля дверей примірочної. Кравчиня винесла кілька суконь. Гелен так захопилася, що мало не забула про мене. Я чув голоси жінок то в одному, то в іншому кутку примірочної і бачив, як у отворі дверей майоріла то та, то інша сукня, бачив часом голу засмаглу спину Гелен. І солодка втома, що нагадувала безболісне вмирання, але не була смертю, окутувала мене.

Мені було трохи соромно, бо я добре знав, чому саме хотів купити сукню. То був протест проти минулого дня, проти Ґеорґа, проти власної безпорадності — дитяча несмілива спроба по-дитячому виправдати себе у власних очах.

Нараз я опам’ятався, побачивши перед собою Гелен у дуже широкій барвистій спідниці і в чорній коротенькій кофті, яка щільно облягала її стан.

— Оце воно! — скрикнув я. — Беремо!

— Але це дуже дорого, — мовила Гелен.

Кравчиня запевняла, що то модель славетної фірми (невинна брехня). Але трохи поторгувавшись, ми дійшли згоди і забрали те вбрання. «Непогано купити собі інколи щось таке, на що в звичайний час грошей не вистачає», — подумав я. Пов’язана з цією покупкою легковажність відігнала рештки зловісної тіні Ґеорґа. Гелен наділа свій новий туалет увечері, надівала вона його і вночі, коли ми, прокинувшись, дивилися у вікно на місто, осяяне місяцем', дивилися ненаситним поглядом, зрікаючись сну, знаючи, що це вже триватиме недовго.

— Що ж іще? — замислено мовив Шварц. — Тепер уже спогади збігаються, наче випрана сорочка. Перспективу часу втрачено. Те, що було барвистим пейзажем, стало сірим зображенням, по якому ковзають промені світла. Це вже навіть не зображення, це — плинна маса спогадів, з якої виринають лише окремі деталі: вікно готелю, голе плече, шепіт, що примарно звучить потім у спогадах, сяйво над зеленими дахами, нічний запах води, проміння на сірих кам’яних стінах собору, дороге тобі обличчя, потім знову воно, але вже в іншому вигляді десь у Провансі або в Піренеях, а далі воно ж таки, але заціпеніле, мертве, якого ніколи досі не знав ї яке раптом витісняє всі інші, ніби всі вони були лише облудою.