Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Шварц меланхолійно посміхнувся.

— Як у житті все повторюється! Ви нагадали мені той час, коли я сидів у кімнаті вмираючого Шварца і думав лише про паспорт, який мав зробити мене знову людиною. Гаразд, я віддам його вам. Вам досить буде тільки змінити фотокартку. Ми з вами приблизно одного віку.

— Мені тридцять п’ять, — мовив я.

— Ви станете на рік старшим. У вас є на прикметі якась спритна в цьому ділі людина?

— У мене є один такий знайомий, — відповів я. — Фотокартку замінити легко.

Шварц кивнув.

— Легше, ніж персональні дані. — Якийсь час він сидів мовчки, втупившись очима поперед себе. — Вас би не здивувало, коли б ви тепер теж почали любити картини? Як любив їх Шварц, а потім і я?

У мене мимоволі пробіг мороз по спині.

— Паспорт — це тільки шматок паперу, — заперечив я. — А не якісь там чари.

— Не чари? — перепитав Шварц.

— До певної міри і чари, — погодився я. — Але не в такому розумінні… Скільки часу ви прожили в Парижі?

Мене так схвилювала обіцянка Шварца віддати мені паспорт, що я навіть не розчув його відповіді. Я міркував тільки про те, як би роздобути візу і для Рут.

Може, вдасться видати її в консульстві за рідну сестру? Та на це було мало надії, бо американські консульства педантично докопувались до всього; але я мусив спробувати і цей шлях, якщо не станеться ще одне чудо! Раптом я знову почув слова Шварца.

— Несподівано він з’явився на порозі нашої кімнати в Парижі, — говорив далі Шварц. — Витратив на пошуки шість тижнів, але знайшов нас. Цього разу він уже не послав якогось чиновника з консульства; приїхав сам і став на порозі нашої готельної кімнати, оздобленої репродукціями любовних картин вісімнадцятого століття, — обер-штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс, брат Гелен, — високий, широкоплечий, вагою на двісті фунтів, утричі більше німець, ніж удома, в Осна-брюку, хоча тепер був у цивільному.

— Отже, то все була брехня! — люто визвірився він на нас. — Не дурно ж я відчував, що в цьому ділі щось страшенно смердить!

— Що ж у тому дивного? — відказав я. — Всюди смердить, де ви з’являєтесь. І до того ж страшенно! Смердить саме тому, що втручаєтеся ви.

Гелен розсміялась.

— Облиш свої смішки! — гримнув на неї Ґеорґ.

— Це ви облиште свої окрики! — так само різко відповів я. — Або ж я звелю вас викинути звідси!

— Чому ви не спробуєте зробити це самі?

Я похитав головою.

— А ви такий і досі — молодець проти овець? Ви ж на двадцять кіло важчі за мене. Жоден безсторонній суддя не випустив би нас разом на ринг… Чого вам треба від нас?

— Не ваше собаче діло, зраднику батьківщини! Забирайтеся геть! Мені треба поговорити зі своєю сестрою!

— Лишайся тут! — звернулась до мене Гелен. Вона палала гнівом. Поволі підвівшись, Гелен взяла у руку мармурову попільничку. — Ще один такий вираз, і оця штуковина полетить тобі в пику! ;— досить спокійним тоном сказала вона Ґеорґу. — Це тобі не Німеччина!

— На жаль, ще ні! Але стривайте — незабаром і тут буде Німеччина!

— Ніколи тут не буде Німеччини, — відказала Гелен. — Може статися, що ви, солдафони, на якийсь час завоюєте цю країну, але вона лишиться Францією. Може, ти приїхав спеціально для того, щоб подискутувати на цю тему?

— Я приїхав, щоб забрати тебе додому. Ти уявляєш собі, що станеться з тобою, коли війна застукає тебе тут?

— Нічого страшного.

— Тебе кинуть у в’язницю.

Я помітив, що Гелен це на якусь мить приголомшило.

— Може статися, що нас кинуть до табору, — втрутився я. — Але ж це буде табір для інтернованих, а не концтабір, як у Німеччині.

— Що ви знаєте про це! — визвірився на мене Георґ.

— Знаю доволі, — відповів я. — Я ж сидів у одному з ваших таборів, дякуючи вашим особистим турботам.

— Ви, глисте, були у виховному таборі, — презирливо пояснив Ґеорґ. — Але вам це не пішло на користь. Звільнившись, ви дезертирували.

— Та й вирази ж ви добираєте — аж заздрісно! Якщо хтось вислизнув з ваших рук — то вже й дезертир.

— А як же вас іще величати? Адже вам наказали не виїздити з Німеччини.

Я махнув рукою. Чимало було в мене таких розмов з Ґеорґом, аж поки він, дорвавшись до влади, не звелів мене посадити.

— Ґеорґ завжди був ідіотом, — докинула Гелен. — Фізично міцним недоумком, якому потрібен броньований світогляд, як опасистій жінці корсет, інакше він розпливеться, мов тісто. Не сперечайся з ним. Він тому й лютує, що дурний.

— Облиш це, — заговорив Георґ лагідніше, ніж можна було сподіватись. — Пакуй свої речі, Гелен. Становище серйозне. Сьогодні ввечері поїдемо додому.