Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Чим же ускладнилось становище?

— Буде війна. Інакше б я не приїхав сюди.

— Ти приїхав би і без цього, — заперечила Гелен. — Точнісінько як три роки тому прибув до Швейцарії, коли я не хотіла виїздили звідти. Тобі незручно, що сестра такого вірного члена партії не хоче жити в Німеччині. Тоді ти таки домігся, щоб я повернулась. А тепер я лишуся тут і не хочу більше про це говорити.

Ґеорґ вирячився на неї.

— Це заради оцього жалюгідного харцизяки? Це він тебе знову збив з путі?

Гелен розсміялася.

— «Харцизяка»… Давненько я вже такого не чула. У вас там справді якась допотопна лексика! Ні, цей «харцизяка» не збивав мене з путі. Він навіть докладав усіх зусиль, щоб змусити мене повернутись. І все обґрунтував краще, ніж ти.

— Я хочу поговорити з тобою наодинці, - заявив Ґеорґ.

— Це тобі не допоможе.

— Адже ми брат і сестра!..

— Я одружена.

— Це зовсім не те, що узи крові, — пояснив Ґеорґ. — А ти мене навіть сісти не запросила, — раптом докинув він, по-дитячому образившись. — Відмахаєш отаку дорогу аж із Оснабрюку, а тут іще доводиться стояти, як школяреві.

— Це не моя кімната, — відповіла Гелен, сміючись. — За неї платить мій чоловік.

— Сідайте, пане оберштурмбанфюрер і вірний холуй Гітлера, — запросив я. — Але не засиджуйтесь, а швидше повертайте свої голоблі!

Ґеорґ кинув на мене розлючений погляд і сів — стара канапа аж затріщала під ним.

— Мені хочеться поговорити з сестрою віч-на-віч. Невже ви цього не можете зрозуміти? — запитав він.

— А ви дозволили мені поговорити з нею віч-на-віч під час арешту? — запитав я в свою чергу.

— То була зовсім інша справа, — просолів Ґеорґ.

— Для Ґеорґа і його партійних колег то завжди «інша справа», навіть коли вони роблять те саме, що й інші люди, — з сарказмом докинула Гелен. — Коли вони інакомислячих кидають до в’язниці або вбивають, то цим вони захищають свободу мислення; коли гнали тебе до концтабору, то захищали спаплюжену честь батьківщини… Хіба не так, Ґеорґе?

— Авжеж так!

— До того ж він ніколи не помиляється, — вела далі Гелен. — У нього ніколи не буває сумнівів або нечистого сумління. Правда завжди на його боці, бо на його боці сила. Він, як і його «фюрер», наймирніша в світі людина — якщо тільки інші роблять те, що він вважає за правильне. А порушники миру — то завжди хтось інший… Вірно, Ґеорґе?

— А хіба це стосується нашої розмови?

— Аж ніяк, — відказала Гелен. — Або коли хочеш, то стосується, ще й дуже. Хіба ти сам не бачиш, як смішно ти тут виглядаєш, ти, один зі стовпів непоступливості у цьому толерантному місті? Ти в цивільному, проте чоботи таки надів, щоб тупати на інших. Але тут ти не маєш влади, поки що ні! Тут мені ти не звелиш записатись до нацистської організації плоскостопих жінок, від яких тхне потом. Тут не можеш і наглядати за мною, як за ув’язненою! Тут я можу дихати вільно, і тут я залишусь…

— У тебе німецький паспорт! А війна от-от почнеться! Тебе посадять у тюрму!

— Поки що цього нема! А коли буде, то краще вже тут, як у вас там! Бо й там довелося б мене ув’язнити! Я б уже не мовчала, як привид, бо втекла од ваших казарм, ваших расистських розплідників, вашої жалюгідної істерії і подихала тут солодким повітрям свободи!

Я підвівся. Я не хотів, щоб вона принижувала себе перед тією фашистською колодою, яка однаково не могла її зрозуміти.

— Це все його вина! — заторохтів Ґеорґ. — Цей клятий космополіт! Це він тебе зіпсував! Ну, стережися, молодчику, ми ще з тобою поквитаємось!

Він і собі підвівся. Йому було б неважко збити мене з ніг — адже він був значно міцніший за мене, до того ж ліктевий суглоб моєї правої руки так і лишився трохи вивернутим після першого ж дня виховання в національному дусі, якого я зазнав у концтаборі.

— Не займай його! — сказала Гелен дуже тихо.

— Ти захищаєш оцього боягуза? — обурився Ґеорґ. — А він сам хіба не може?

Шварц подивився мені просто у вічі.

— Дивна штука ота фізична перевага. Вона — найпримітивніша з усіх переваг і нічого спільного не має з мужністю. Дайте якомусь каліці револьвер у руки — от і нема вже тієї переваги. Вся вона — справа кілограмів та м’язів, більш нічого. А втім, фізична перевага принижує, ганьбить! Кожному ясно, що джерела справжньої мужності у чомусь іншому і що той пучок м’язів, який її викликає, напевно, виявиться жалюгідно слабим і сам по собі нічого не вдіє з супротивником, — а проте ми підшукуємо якісь непереконливі пояснення, зайві виправдання і почуваємо себе страшенно ніяково, коли доводиться ухилятись від бійки, в якій нас можуть покалічити. Хіба не так?