Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Рудольфе, — каже вона, — ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?

Рудольф, думаю я, слава Богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.

— Я не кидав тебе, — відповідаю. — Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.

— Де ж ти був?

— Гам, за муром…

«Там, серед божевільних», — ледве не сказав я, але вчасно стримався.

— Чому?

— Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…

— Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, — багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший — холодний, ясний, хоч випий його.

— Мабуть, краще було б мені бути тут, — кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. — Але як же можна випити місяць, Ізабело?

— З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути — лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикатй світла. При світлі він згасне.

Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.

— Як можна випити його з водою? — питаю.

Ізабела забирає руку.

— Виставляєш уночі за вікно склянку з водою — отак. — Вона простягає руку. — І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.

— Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.

— Не віддзеркалення, а сам місяць. — Ізабела дивиться на мене. — Віддзеркалення… а що це таке?

— Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.

— У всьому з гладенькою поверхнею! — Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. — Справді? Ти глянь!

— Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.

Ізабела скидає черевик і оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо і байдуже.

— Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, — не ти, а твоє зображення в дзеркалі.

— Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?

— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.

— Ти впевнений у цьому, Рудольфе?

— Цілком упевнений.

— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

— А якщо біля них нічого немає?

— Такого не буває. Що-небудь завжди є.

— А вночі? Коли немає місяця, і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

— Темряву, — кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.

— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

— Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло — прокидаються.

Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.

— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?

— Кому?

— Дзеркалам.

— Я гадаю, їм завжди щось сниться, — кажу я. — Цілісінький день. їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий — правим.

Ізабела повертається до мене.

— Виходить, вони наша обернена сторона?

Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?

— От бачиш, — каже Ізабела. — А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.

— Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.

— Звідки ти знаєш?

— Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.

— А якщо дзеркала тільки ховають зображення?

— Як вони можуть-їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.

Ізабела замислено морщить лоба.

— Де ж тоді воно дівається?

— Що?

— Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас.

— Цього я не знаю.

— Не може ж воно пропасти!

— Воно й не пропадає.

— А де дівається? — допитується Ізабела. — Залишається в дзеркалі?

— Ні. У дзеркалі його більше немає.

— Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?

— Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.

— Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!

— Воно й є там, — кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.