Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Навіщо, власне, Бог сотворив земні скорботи? — повторюю я. — Не міг відразу пустити нас у вічне життя?

Бодендик знизує плечима.

— Про читайте про це в Біблії. Людина, рай, гріхопадіння…

— Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.

— Бог прощення, — заперечує Бодендик, дивлячись проти світла на вино. — Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.

— Пане вікарій, — кажу я з раптовою люттю, — навіщо Бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного — бідним і хворим, а іншого — здоровим і підлим?

— Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.

— Я не дуже в цьому впевнений, — заперечую. — Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у Богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами Церкви, померла в смертельних гріхахї Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?

Якусь мить Бодендик мовчки дивиться на вино.

— Це ваша мати? — питає він нарешті.

Я здивовано переводжу на нього погляд.

— Яке це має значення?

— Це ваша мати, правда ж?

Я ковтаю вина.

— Хай навіть моя мати.

Бодендик мовчить.

— Вистачить одної секунди, щоб примиритись з Богом, — нарешті обережно каже він. — Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.

— Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?

Бодендик дивиться на мене.

— Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У Бога їх немає. Бог — це любов. Хто з нас може знати, як він судить?

— А він судить?

— Ми так це знаємо. Насправді це любов.

— Любов, — гірко кажу я. — Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.

Бодендик посміхається.

— Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?

— Безліч людей. І розумніших за мене.

— Я теж так вважаю, — лагідно каже Бодендик.

— Це ще не значить, що я також не можу думати про це.

— Безперечно ні. — Бодендик наливає собі чарку. — Тільки робіть це ґрунтовно. Сумнів — це зворотний бік віри.

Я дивлюсь на нього. Ось він сидить, незворушний, як башта, і ніщо не може його сколихнути. За його міцною головою стоїть ніч, неспокійна ніч Ізабели, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, вщерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендик на все має відповідь.

Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.

Бодендик знімає верхню каструлю.

— Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, — ніжно каже він, — бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Одкровення!

Він насипає собі тарілку бульйону й почгїнає їсти. Я серджусь на себе, що завів з ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч усе сказане аж ніяк не розв’язує проблеми. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може. І все-таки грається зі мною, як хоче.

Входить лікар. Це не директор закладу, а лікар, що наглядає за хворими.

— Повечеряєте з нами? — питає Бодендик. — Тоді сідайте, бо після нас нічого не залишиться.

Лікар хитає головою.

— Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.

— Щось не схоже на грозу.

— Не схоже, але вона буде. Хворі передчувають її. Для кількох уже довелося влаштувати тривалу ванну. Важка буде ніч.

Бодендик ділить між нами печеню. Собі він кладе більше.

— Гаразд, докторе, — каже він. — Випийте принаймні чарку вина. П’ятнадцятиградусне! Дар божий! Навіть для нашого молодого язичника.

Він підморгує мені, а я відчуваю, що так би й вилив соус з печені за його засалений комірець.

Лікар сідає до нас і бере чарку. Бліда сестра просовує голову крізь двері.

— Я зараз не вечеряю, сестро, — каже лікар — Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.

Лікареві років тридцять п’ять. Це чорнявий чоловік з вузьким обличчям, близько поставленими очима і великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке, Гвідо Верніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім’я Рольф.