Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Красно дякую за квіти! Ви, мисливці за покійниками, виявляється, ще й кавалери!

Вона аж тіпається від сміху, показуючи хижі зуби. Потім дістає листа.

«Найшановніша, — хрипить вона, — поклонник вашої краси насмілюється скласти до ваших ніг ці троянди». — Ліза переводить подих. — І адреса: Цирцеї з Гакенштрассе, 5. Що таке Цирцея?

— Жінка, що обертає чоловіків на свиней.

Ліза труситься від реготу, однак вона явно задоволена. Здається, що разом з нею труситься весь будинок. Це не Ґеорґ, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.

— Від кого лист? — питаю її.

— Від Олександра Ризенфельда, — хрипить Ліза, — через фірму «Кроль і сини». Ризенфельд! — вона аж заходиться від сміху. — Це не той миршавий, бридкий, що був з вами у «Червоному млині»?

— Він не миршавий і не бридкий, — заперечую я. — Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.

Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.

Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.

— Курте, — звертаюсь я до нього, — якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?

— Тисячу доларів, — не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.

— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.

— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.

Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.

— А що б ти зробив з грошима? — питаю я, все ще не втрачаючи надії.

— Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.

— І тобі не соромно? — кажу я. — А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.

— Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. — Бах бере ще один акорд. — Будинки, — каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. — За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька.

— Це ж просто жахливо, — розчаровано кажу я. — Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?

— Домовласник і скульптор. — Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну. — Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин слід або їсти, або милуватись ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.

Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним пристойної розмови не заведеш. Особливо такої, за якою забувають зрадливих жінок.

— В чім суть життя? — питаю я, вже йдучи.

— В тім, щоб спати, їсти й любити жінок.

Я одмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в такт стукоту Вільке, потім помічаю це й змінюю ритм.

У підворітті стоїть Аіза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.

— Ось! На їх! Мені такого не треба.

— Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?

— Дякувати Богу, ні. Я не корова. Ризенфельд! — Вона сміється, як жінка з нічного клубу. — Скажи цьому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.

— А що ж тобі дарувати?

— Прикраси. Що ж іще?

— А одяг?

— Одяг дарують лиш тоді, коли перебувають уже в ближчих стосунках. — Вона зиркає на мене. — Щось ти дуже сумний. Розвеселити тебе?

— Дякую. Я й так веселий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».

— Я маю на думці не «Червоний млин». Ти все ще граєш на органі ідіотам?

— Так, — здивовано кажу я. — Звідки тобі відомо?

— Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.

— Ти й так туди скоро потрапиш.

— Ну, це ми ще побачимо, хто перший, — спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок. — На, забирай цю пашу. Я не можу тримати їі в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.

— Що?

— Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?

Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.