Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Добре, що він не бачив її вдень.

— Це стосуться не тільки Лізи, — Георґ дивиться на мене трохи збентежено. — А чому ти кажеш так про неї? Вона ж зовсім не погана.

— У неї зранку бувають добре помітні мішки під очима. І, крім того, вона аж ніяк не романтична. Груба, як двірник.

— Не романтична! — Ґеорґ презирливо посміхається. — Яке це має значення! Є багато видів романтики. Грубість теж має свою принадність.

Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Ґеорґ заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.

— Ризенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі, — кажу я, — а не інтрижку з жінкою різника.

Ґеорґ махає рукою.

— Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.

Ґеорґ у нас знавець вищого світу. Він одержує «Берлінер Тагеблатт» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й вищого світу. Він прекрасно інформований у цьому. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не знав, кожне важливе розлучення в аристократичних колах ніби алмазом вкарбовується в його пам’ять. Ґеорґ не сплутує їх навіть тоді, коли то вже третє чи четверте розлучення. Він знає всі театральні постановки, читає критичні статті, знає про житя на Курфюрстендамм [4] Одна з респектабельних вулиць у Берліні. . І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу — читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом «Тетлер» та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Ґеорґ ніколи не бував у Берліні, а за кордоном — тільки солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свою професію, однак після смерті батька йому довелось узяти на себе управління фірмою, бо Генрих був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Ґеорґові трохи забути розчарування — це його пристрасть і його відпочинок.

— Вульгарна дама з вищого світу годиться для справжнього цінителя, — зауважую я, — а не для Ризенфельда. Цей чавунний диявол має соромливу уяву.

— Ризенфельд! — Ґеорґ презирливо кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами — тільки жалюгідний вискочка. Що знає цей міщанин, який казиться з нудьги, про пікантний скандал із розлученням графині Гомбург? Або про останню прем’єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув такого прізвища! А Георґ знає аристократичний довідник і довідник діячів мистецтв майже напам’ять.

— Нам слід було б послати Лізі букет квітів, — каже Ґеорґ. — Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.

— Зроби це сам, — відповідаю я, знову запитливо поглядаючи на нього. — Скажи мені краще, чи Ризенфельд вписав у замовлення пам’ятник, полірований з усіх боків?

— Аж два. Другий — завдяки Лізі. Я обіцяв йому поставити пам’ятник так, щоб вона завжди могла його бачити. Він, здається, надає цьому якесь значення.

— Поставимо його тут, у конторі, біля вікна. Вранці, коли Ліза вставатиме, освітлений сонцем, він справлятиме на неї велике враження. Я можу ще й написати на ньому золотом «Memento mori!» [5] Пам’ятай про смерть (лат.). Що сьогодні в Едуарда на обід?

— Німецький біфштекс.

— Тобто січене м’ясо. Чому січене м’ясо зветься німецьким?

— Тому що ми войовничий народ і навіть під час миру січемо собі обличчя в бійках. Від тебе пахне горілкою. Чи не через Ерну?

— Ні. Тому що всім нам судилось померти. Мене це часом ще пригнічує, хоч я давно вже про це знаю.

— Похвально. Особливо в нашій професії. Знаєш, чого б я хотів?

— Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або тим, хто відкриє Північний полюс, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, серед них черкесок, котрі, певно, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.

— Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.

— Дурним, як Парсіфаль?

— Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.

— Ходімо, — кажу я. — Ти голодний. Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить.

— Справді?

— Ні, — передумую я. — Люди осідали б тоді на одному місці і обростали б жиром. Але чи не піти нам сьогодні ввечері на концерт, щоб компенсувати «Червоний млин»? Гратимуть Моцарта.