Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

«Шовкові стяги» — це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:

— Не викручуйся, — кажу їй. — Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

Ерна вражено дивиться на мене.

— То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?

— Тобі взагалі не треба було приходити сюди.

— Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? — Вона в’їдливо сміється. — Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!

— Шампанське замовляв не я, а Ризенфельд.

— Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!

Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Ґеорґ і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з’являється біля неї, і вони виходять.

— Ти чув? — питаю Ґеорґа.

— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкой?

— Я не хотів сперечатися.

Ґеорґ сміється. Він ніколи не буває п’яний, скільки б не випив.

— Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?

— Справді, — кажу я, — навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?

— Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.

Прохолодне повітря діє на Ризенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.

— Переходьмо на «ти» — пропонує він мені. — Ми ж брати. Нахлібники смерті. — Він заливчасто сміється. — Мене звуть Алекс.

— Рольф, — відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім’я для цього п’яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.

— Рольф? — перепитує Ризенфельд. — Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?

— Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.

Ризенфельд похитується.

— Ну, нічого, не велике горе, — великодушно каже він. — Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?

— Звичайно, — відповідає Ґеорґ. — Рольф уміє готувати її, як ніхто.

Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви Божої Матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.

— Пане Кнопф, так не годиться! — кажу я.

— Вільно! — не обертаючись, командує він.

— Пане фельдфебель, так не годиться! — повторюю я. — Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?

Він швидко повертає голову.

— Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?

— Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?

— Дурниці!

— Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.

— Він стане надгробком аж на цвинтарі, — каже Кнопф, рушаючи до дверей. — На добраніч, панове.

Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.

— Хто це такий? — питає Ризенфельд, коли ми заходимо в кімнату.

— Ваша протилежність. Абстрактний п’яниця. П’є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.

— Зрозуміло! — Ризенфельд вмощується біля вікна. — Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?

— Ні. Для цього я ще надто молодий.

— Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни — емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.

— Мерсі, — кажу я. — Як вам подобається кава?

Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».

— Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? — питає Ри-зенфельд Ґеорґа.

— Мабуть, дома. Адже там не світиться.

— Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?

— О, будь ласка!

— Може, ви тим часом покінчите із справами? — кажу я. — Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генрих Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає — тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.