Все це приводить до того, що адекватне представлення концептуального змісту «Знедолених» стає неможливим без окреслення властивого автору розуміння таких соціо-історичних феноменів, як існуючий суспільний устрій, прогрес та його рушійні сили, буржуазія і народ, демократія і соціалізм. Відтоді, як Гюго в другій половині 20-х рр. порвав з роялістами і став демократом та республіканцем, основу його соціально-політичних поглядів становлять «священні принципи 1789 року», тобто ідеї революційної демократії, яким він лишився вірним до кінця життя. В період Липневої революції 1830 року він проймається глибокою вірою в суспільний прогрес, неминучість кращого майбутнього людства, і ця віра стає другою засадничою підвалиною його світогляду. Визначальну роль в цьому прогресі він відводить моральним факторам і законам, проголошуючи слідом за істориками періоду Реставрації, що «прогрес суспільства — це передусім прогрес моральності». А в «Знедолених» він вступає в полеміку з матеріалістичним розумінням історії і доводить, що матеріальні інтереси й цілі не можуть служити стимулюючою силою поступу людства. Спрямовувалася ця полеміка як проти теорії «розумного егоїзму» просвітителів-матеріалістів, так і проти вульгарно-матеріалістичних вчень тогочасного соціалізму.
На переконання Гюго, «суспільство — не природа, воно вище її», ті ж, що вважають його частиною природи, діючі в ньому закони виводять, зрештою, із тваринної природи людини, із егоїзму, тоді як вищою, визначальною в людині є її духовна й моральна сутність. «Матеріальні блага не можуть бути вищою метою людини» — стверджував Гюго, егоїзмом, навіть «розумним», можна пояснити лише її низькі вчинки та помисли. Тими силами, що ведуть людину шляхом прогресу й виступають водночас його рушійними силами, він вважав мисль і совість, прагнення до істини й справедливості, до високого морального ідеалу. Тому, до речі, в творах Гюго навіть вчинками героїв-бідняків рідко керує гола матеріальна потреба: тільки з голоду й холоду Фантіна не пішла б на вулицю, не для себе краде хліб Жан Вальжан, і т. д., — за всім цим стоїть у нього вища моральна спонука. Суто егоїстичними мотивами визначаються дії лише персонажів типу Тенардьє, дрібних і великих хижаків, які переступили людяність, моральний закон.
Полемізуючи з просвітительською теорією розумного егоїзму, яка в життєвій практиці оберталася безсердечним діляцтвом і егоїзмом, Гюго патетично проголошував, перегукуючись в цьому з Бальзаком, що суспільство загине, якщо всі його класи й верстви будуть заражені егоїзмом та корисливістю. Втіленням цих найгірших нахилів і потягів людської природи була для нього буржуазія, яку він за це зневажав і засуджував. Як пройнята егоїзмом і корисливістю, вона йому видавалася класом цілком безнадійним і безперспективним з соціофілософського погляду. Як і Бальзак, в буржуа Гюго вбачав антисоціальний елемент, «родова прикмета» якого — повна зосередженість на егоїстичному інтересі, особистому матеріальному успіху. Буржуазія видавалася йому небезпечною для суспільства й тим, що, схиляючись лише перед корисливим і вигідним, вона принижує й баналізує все високе, створює духовний і моральний вакуум у суспільстві. Одне слово, в системі поглядів Гюго буржуазність — це зло, соціальне й моральне, від якого людство має звільнитися в своєму русі по шляху прогресу.
Виходячи з тієї ж філософсько-соціальної концепції, Гюго вважав, що опорою й запорукою суспільного прогресу можуть бути верстви, менше всього заражені егоїзмом, а саме народ. Тому він так різко протиставляв його буржуазії і пов’язував з ним свої надії на краще майбутнє. Та слід зразу сказати, що своєрідне «народництво» Гюго, розуміння народу та його ролі в суспільному розвитку має утопічний характер і далеко розбігається з дійсністю, з тими процесами, що відбувалися в соціальному житті, зокрема в народному середовищі.
З повним правом Гюго можна віднести до тих демократичних французьких письменників, істориків та громадських діячів середини ХІХ ст., котрі, не приймаючи існуючу дійсність, шукали противагу і протидію їй в народі, безмірно його ідеалізуючи. Вони доводили, що народові органічно чужі егоїзм і корисливість, що він є втіленням доброти й людяності, і для бідняка піклуватися про щастя інших людей так само природно, як для буржуа — думати про особисту вигоду. Своє найповніше вираження ця французька «народницька» концепція знайшла в книзі Жуля Мішле «Народ» («Lе Peuple», 1846) і в романах та повістях Жорж Санд з селянського життя, красномовно розвивав її також Луї Блан, представник утопічного соціалізму, особливо близький Гюго в період вигнання. Для останнього буржуазія — «потворний виродок, що розгубив усі чесноти», народ же — «основа всякого права, джерело сили, втілення всіх чеснот, величний у своєму гніві, великодушний у своїх перемогах, водночас лев і ягня, він мріє про братство і загальний мир навіть серед жахливих вуличних боїв».
Читать дальше