Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Особливу, самодостатню цінність мав для Пруста світ природи, його творові притаманна глибина вникнення в її спонтанність та «живу красу», а також тонкість їхнього відтворення. Письменник досконало володів імпресіоністичною технікою пейзажу, що спиралася на відкриття великих французьких малярів-імпресіоністів (які він приписав у романі одному з його персонажів-митців, Ельстірові), що з особливим блиском та переконливістю продемонстрував у пейзажах другої книги твору. Та воднораз природа не сходить у нього до імпресіоністичних вражень та їхніх замальовок, вона також постає у його творі, сказати б, у фізичній явленості, у своїй предметно-чуттєвій красі. Ось картина весняного дня в полі з першої книги роману: «Ця жива краса зворушувала до сліз, бо хоч би яких ефектів витонченого мистецтва вона досягала, відчувалося, що вона — природна, що ці яблуні стоять тут у чистому полі, ніби селяни на якійсь із великих доріг Франції. Потім промені сонця змінилися раптом променями дощу; вони своїми смугами затулили обрій, накинули на ряд яблунь сіру сітку. Проте яблуні, як і досі, височіли у своїй красі, світлій і рожевій, під зливою і холодним вітром; то був весняний день».

Варто зазначити, що після першої і другої книг природа порівняно рідко з'являється безпосередньо на сторінках роману, але симптоматично, що час від часу, особливо у «Содомі і Гоморрі», цілком у стилі Толстого, якого можна назвати другим з улюблених Прустових письменників, зображуване із життя вищих кіл співвідноситься з природою і кваліфікується як «неприродне» з негативним аксіологічним підтекстом. Про те, що загалом означала для Пруста природа, допомагає здогадуватися один з останніх записів, зроблених непевною рукою вмираючого письменника: «Дерева, ви мені більше нічого не скажете…»

До чільних мотивів, що проходять крізь весь роман Пруста, належить філософський, чи метафізичний; не випадково деякі дослідники говорять про наскрізну «метафізичну ідею» твору. Щоправда, сам Пруст виступав проти наповнення романів філософією; він писав у книзі «Проти Сент-Бева»: «Нашпиговуючи свій роман філософією, яка не матиме ніякої ціни ні в очах філософів, ні в очах літераторів, романіст допускає найнебезпечнішу помилку». Однак він тут-таки зауважує, що «літератор може не < менш глибоко проникати в реальність речей, але він має йти іншим шляхом» — без «філософського методу», шляхом спонтанного проникнення в реальність речей, точніше кажучи — в буттєві феномени, про які йшлося вище.

Безперечно, метафізика входить до Прустового роману, але не у вигляді розробки філософських тез та постулатів, вона існує в ньому радше як умонастрій, духовно-душевний стан, що знаходить вираз у різноманітних медитаціях метафізичного характеру. Особливе місце в цих медитаціях посідає проблема часу, яка, зрештою, постає в метафізичному аспекті. Та передусім до метафізичних роман можна віднести тому, що він організовується навколо метафізичної ідеї, що йдеться в ньому не лише про проникнення в «реальність речей», а й про пошуки світу глибшого й істиннішого, ніж емпіричний світ, світу, не підвладного часові, зникненню, смерті.

Із наскрізних мотивів, що теж належать до «внутрішнього кола» твору, варто відзначити мотиви любови та мистецтва. Обидва вони тісно пов'язані з метафізичним мотивом і переплітаються з ним. Мотив любови в його розгортанні дедалі більше переростає в мотив алієнації, самотности людини та її приречености на самотність, а в мистецтві автор вбачає шлях і засіб реалізації означеної метафізичної ідеї, шлях і засіб «віднайдення часу».

Пруст мав усі підстави порівнювати свій роман із симфонією. Це справді поліфонічний твір, але на інший лад, ніж, скажімо, романи Достоєвського, в яких поліфонічність в основному зводиться до поліфонії ідей. У Прустовім романі маємо поліфонію тем і мотивів, ідей і емоцій, їхній спонтанний рух без чітко окреслених колізій та драматичних вузлів, словом, вільну композицію, що імітує плин пам'яти.

Особливе місце у структурі багатотомного Прустового роману належить уставній повісті «Кохання Сванна», яка займає левову частину першого тому. Це передісторія основного сюжету, життя героя-оповідача Марселя, і водночас своєрідна увертюра до роману, в якій стисло подано його головні мотиви й колізії. Дія повісті відбувається ще до народження Марселя, але він якоюсь мірою зберігає функції наратора, з тією різницею, що тут спирається не на свої безпосередні враження, а на розповіді батьків та інших людей, котрі знали Сванна замолоду. Воднораз Сванн у нарації наближається до оповідача, стає ніби його «двійником» — у тому розумінні, що до нього раз у раз стягується оповідь і її панорама переломлюється крізь призму його сприйняття та рефлексії, багато в чому близьких до оповідачевих.