Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

На той час відбулися великі зміни і в житті письменника. Помирають батьки, загострюється хвороба, і він мусив перейти до життя самітника у кімнаті, оббитій корковим деревом. До речі, ця кімната із корковими стінами тривалий час обігрувалася радянськими критиками в їхній «боротьбі з модернізмом». Під їхнім пером вона перетворилася на промовисту емблему герметичности модернізму, його безнадійної ізольованосте від життя, його голосів та вимог. Насправді ж це була сувора життєва необхідність, трагедія приреченого письменника, і те, що в такому стані він створив один з найзначніших творів літератури XX ст., є його справжнім мистецьким подвигом.

Та слід зауважити, що цей новий modus vivendi Пруста пояснюється не лише станом його здоров'я, а й його творчою одержимістю. Він знав, що дні його лічені, й розумів, що для реалізації головного твору йому необхідно вмерти для світу й самого себе і цілковито зосередитися на творчості. За якийсь час йому довелося залишити розкішні батьківські апартаменти на бульварі Осман і поселитися в огидній мебльованій квартирі. Він живе усамітнено, майже нікого не приймає, уриваються його зв'язки зі світським середовищем, де тепер його вважають за дивака. Працюючи над романом, він п'є каву, щоб писати, і приймає дози вероналу, аби перепочити уві сні й писати далі.

Величезний Прустів роман заведено видавати в семи томах, що не збігається із поділом автора. Його перший том, «На Сваннову сторону», вийшов 1913 року; другий, «У затінку дівчат-квіток», у 1919 році; наступного року з'явилася перша частина третього тому, «Ґермантська сторона», ще через рік — його друга частина і перша частина четвертого тому «Содом і Гоморра»; в рік смерти письменника (1922) — друга частина «Содома і Гоморрй» і його продовження «Полонянка» та «Альбертина зникає» (на титульних сторінках їхніх видань ці назви фігурували як підзаголовки «Содома і Гоморри»); останній том, «Віднайдений час», вийшов 1926 року. Отже, Пруст поділяв свій твір не на сім, а на п'ять томів або романів, як їх нерідко групують. Однак щодо них ці жанрові означення звучать умовно, бо твір є нерозчленованим потоком пам'яти автора-оповідача, йому притаманний високий рівень композиційно-сюжетної єдносте. Словом, це не цикл романів, а все-таки величезний роман, «суб'єктивна епопея», як його теж іноді називають, зважаючи на його незвичайний «епопейний» обсяг, бо з жанровим змістом і структурою епопеї він, власне, не має нічого спільного.

Перший том роману, «На Сваннову сторону», вийшов наприкінці 1913 року накладом автора і не привернув уваги ні критиків, ні читачів. Перед тим його відхилив «Нувель ревю Франсез», провідний модерний журнал, що його редагував Андре Жід. Згодом Жід напише Прустові, що «відхилення цієї книжки залишиться найсерйознішою помилкою «Нувель ревю Франсез». Анатоль Франс, який прихильно відгукнувся на збірку Прустових оповідань «Утіхи і дні», романом «На Сваннову сторону» був цілком розчарований і висловив жаль, що «приємний і мудрий» автор став «неврастеніком до крайньої межі»».

Та ця серйозна літературна невдача Пруста не паралізувала його творчої волі і він не переставав напружено працювати над романом. Наступний його том з'явився через шість років, уже після Першої світової війни, і мав голосний успіх, був відзначений Гонкурівською премією — найвищою літературною премією Франції. Разом із першим томом він виходить у перекладі іншими мовами, і в Німеччині відомий літературознавець Е.Р. Курціус заявляє, що цим твором «починається нова ера в історії роману», в чому він не помилився. У повоєнній Франції та всій Європі багато що змінилося, і не тільки в соціально-політичній сфері: глибинні зміни відбулися також у світоглядних та естетичних парадигмах, в умонастроях та художніх смаках і, здавалося б, несподівано й непоясненно «камерний» роман Пруста виявився істотно суголосним усім цим зрушенням та змінам. Разом з «Уліссом» Джойса, що з'явився в рік Прустової смерти, з «Процесом» (1925) і «Замком» (1926) Кафки, із «Безплідною землею» (1922) Еліота і «Дуїнянськими елегіями» (1922) Рільке він знаменував народження зрілого, фундаментального модернізму.

Непідготовленого читача багато що дивує в романі Пруста, і найперше невідповідність між його розміром і незначністю сюжету — в розумінні «подійного ряду», яким організовується структура романів традиційного типу. Але ж прустівські «У пошуках утраченого часу» не закріплені за об'єктивною дійсністю, за її рухом та колізіями, як це бачимо в романах Філдінґа й Бальзака, Толстого й Франка. У Пруста твір розгортається не в епічному часопросторі, а в психологічному, в пам'яті оповідача, зближеного з автором. Романний світ суб'єктивізується, «фізичне» розчиняється у психологічному, не закріплена за об'єктивним станом і ходом речей розповідь розгортається за «законами» пам'яти з її вибірковістю, зміщеннями часових площин, відхиленнями, відступами тощо. Радикально міняється архітектоніка роману, скасовуються традиційні конструкції, що грунтуються на хронологічному та об'єктивному порядку епізодів. Немає послідовного руху сюжету від певної точки минулого до «сьогодні», точніше до авторського часу оповіді, натомість маємо вільне поєднання рухливих часових перспектив. Зрештою, замість поступального руху по визначеній траєкторії романний час починає нагадувати лабіринт.