Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Ви завжди в курсі всього, то я не питаю вас, чи одвідували ви Мірлітонів, куди нині стікається цілий Париж, і чи бачили ви портрет Машара. Що ви скажете про нього? З якого ви табору — шанувальників чи критиків? У всіх салонах тільки й розмов, що про портрет Машара, не висловити своєї думки про цей портрет вважається моветоном, виходить, ти людина відстала, зашкарубла.

Сванн налякав пані Коттар, признавшись, що портрета не бачив: вона подумала, що це визнання йому неприємне.

— А, тоді це інша річ, ви принаймні не криєтеся, по-вашому, не бачити портрета Машара — це не ганьба. Я вважаю, що це дуже ласкаво з вашого боку. Сама я, проте, бачила його. Отож думки поділилися. Дехто твердить, що надто там усе прилизане, напомаджене, а мені полотно здається ідеальним. Зрозуміла річ, вона схожа на синіх і жовтих жінок нашого метра Біше. Але я вам щиро признаюся: можете вважати мене за старомодну, але я кажу те, що думаю, — я такого малярства не розумію. Господи Боже мій, звичайно, я визнаю, що портрет мого чоловіка не без хисту, у ньому менше дикости, ніж узагалі у метра Біше, але йому чомусь забаглося прикрасити мого чоловіка синіми вусами. Зате Машар!.. От, наприклад, чоловік моєї приятельки, до якої я зараз прямую (чому я завдячую втіху зустрітися з вами), обіцяв їй, що як його оберуть в академіки (це один з колег доктора), то він замовить її портрет Машарові. їй буде чим милуватися! І маю ще одну приятельку, то вона запевняє, що їй більше до вподоби Лелуар. У мистецтві я повний невіглас і, може, Лелуар майстерністю перевищує Машара. А проте я гадаю, що найбільша вартість портрета, надто як ціна йому десять тисяч франків, це схожість, та ще й схожість приємна для ока.

Вичерпавши цю тему, на яку пані Коттар надихнули розмір пера на капелюшку, монограма на торбинці, номерок, виписаний чорнилом на споді її рукавичок чистильником, а також те, що їй було незручно згадувати при Сваннові про Вердюренів, і побачивши, що до рогу вулиці Бонапарта, де кондуктор мав зупинити омнібус, ще далеченько, вона послухалася голосу свого серця, який шепнув їй щось зовсім інше.

— У вас, мабуть, дзвеніло у вухах, поки ми плавали з пані Вердюрен, — промовила вона. — Тільки про вас і була мова.

Сванн здивувався: а він думав, що його ім'я не вимовляється тепер у Вердюренів.

— Зрештою, — додала пані Коттар, — з нами була пані де Кресі, а цим усе сказано. Хоч би де Одетта була, вона не може не заговорити про вас. І, певна річ, говорить вона про вас тільки гарне. Як? Ви сумніваєтеся? — вирекла вона, побачивши скептичний Сваннів жест.

Відтак, повіривши сама в те, в чому переконувала, не вкладаючи у свою мову жодної двозначної думки, як це звичайно буває, коли мова мовиться про сердечну приязнь, пані Коттар вела далі:

— Але ж вона обожнює вас! Ох, я не радила б нікому відгукнутися при ній про вас погано! Вона б його одразу присадила, — хай би тільки писнув! При кожній ліпшій нагоді, скажімо, при огляданні картин, вона неодмінно пошлеться на вас: «О, якби тут був він, він би нам одразу сказав, оригінал це чи не оригінал! У цьому йому нема рівні!» І щохвилини вона питала: «Що він там поробляє зараз? Добре, якби сидів за роботою! Страшенно шкода: такий здібний хлоп'яга і такий лінтюх! (Даруйте на слові!) Він у мене стоїть перед очима як живий: він думає про нас, питає себе, де ми зараз». Вона кинула одну репліку, яка мені дуже сподобалася. Пан Вердюрен спитав: «Як ви можете знати, що він робить у дану мить? Адже він од нас на цілих вісімсот миль!» На це Одетта відповіла так: «Нема нічого неможливого для ока щирого друга». Присягаюся вам, що я кажу це все зовсім не на те, щоб підхлібити вам, аж ніяк, Одетта ваш вірний друг, на світі таких не гурт. А ще вам скажу, щоб ви знали, що ви її єдиний друг. Пані Вердюрен сказала мені в останній день (ви ж знаєте, що перед розлукою людей тягне на сповідь): «Я не сумніваюся, що Одетта любить вас, але одне Сваннове слово переважить наші всі слова, сказані їй». Ой лишенько, кондуктор зупиняє для мене омнібус на вимогу, а я теревеняю і теревеняю, мало не пропустила вулицю Бонапарта!.. Будь ласка, скажіть мені: чи рівно тримається на капелюшку моє перо?

І пані Коттар, вийнявши з муфти, подала Сваннові руку в білій рукавичці, причому з муфти вкупі з квитком на «пересадку» випурхнуло й видиво великосвітського життя, просякле запахом свіжовичищеної шкіри. І Сванн відчув приплив ніжности і до неї, і до пані Вердюрен (і навіть до Одетти, бо почуття, яке вона будила в нього нині, уже не баламутилося душевним болем, власне, вже перестало бути коханням). І Сванн з платформи омнібуса стежив розчуленим поглядом за тим, як пані Коттар велично простує по вулиці Бонапарт, однією рукою підібравши спідницю, а в другій тримаючи парасоль і торбинку з візитками так, щоб видно було монограму, і як метляється у неї муфта біля пояса і стирчить на капелюшку перо.