Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

В деякі вечори Одетта раптом починала горнутися до нього, і тоді вона без усяких обрізків заявляла, що він повинен ловити цей момент, а то, мовляв, коли вона ще буде в доброму гуморі; Сваннові нічого не залишалося, як одразу ж їхати до неї «катлеїтися», і це бажання, яке він нібито пробуджував у неї, було таке раптове, таке незбагненне, таке деспотичне, пестощі, якими вона обсипала його, були такі бурхливі і такі незвичні, що ця її брутальна, удавана ніжність так само смутила Сванна, як її брехня чи її серце на нього. Якось увечері, коли він за її розпорядженням прийшов до неї і коли вона, звичайно така суха з ним, обціловувала його, узиваючи пестливими іменами, йому зненацька почувся стук; він зірвався на ноги, все пообдивлявся по закапелках, нікого не знайшов, але йому забракло духу знову лягти поряд з Одеттою, тоді, розсатанівши, вона розбила вазу. «Ти завжди все споганиш!» — промовила вона. А він зостався у непевності, чи не сховала вона в кімнаті когось, у кому їй хотілося викликати ревнощі чи розпалити жагу?

Іноді він ходив до будинку розпусти, сподіваючись щось довідатися про Одетту, не насмівши, проте, назвати її на ім'я. «Маю я одну кицьку — вона сподобається вам», — казала бандурша. І Сванн цілу годину вів нудну розмову з сердешною дівчиною, враженою тим, що йому більше нічого не треба. Одна, молодесенька, гарнесенька, сказала йому: «Аби ж мені пощастило знайти собі друга! Тоді він міг би бути певен, що я ні до кого б більше не пішла». — «Так, по-твоєму, як жінку зворушити своїм коханням, то вона вже ніколи не зрадить?» — розхвильовано спитав Сванн. «Авжеж! Усе залежить від вдачі!» Сванн говорив дівулям такі речі, які могли сподобатися і принцесі де Лом. Тій, що шукала друга, він сказав з усмішкою: «Ти любця, ти обрала собі блакитні очі під барву твого паска». — «А у пана блакитні манжети». — «Як весело ми гомонимо, наша розмова якраз для цього закладу! Зі мною тобі не нудно? Може, ти маєш якісь справи?» — «Та ні, я вільна. Якби я нудилася з вами, я б вам сказала. Навпаки, я слухаю вас з великою цікавістю». — «Дуже радий. Адже ми гарно гомонимо, чи не так?» — звернувся він до бандурші, яка саме прийшла. «Дуже! Я щойно казала собі: «Як вони ґречно поводяться!» Уявляєте, до мене приходять нині просто побазікати. Недавно принц сказав, що тут він почуває себе краще, ніж з дружиною. Мабуть, усі світські жінки такого самого гарту. Сором, та й годі! Ну, я вас покидаю, я своє місце знаю». І вона залишила Сванна удвох з блакитноокою дівулею. Але Сванн невдовзі підвівся і попрощався. Дівиця його не цікавила, бо не знала Одетти.

Художник хворів, і доктор Коттар порадив йому морську подорож, деякі «вірні» побажали поїхати з ним; як це вони залишаться самі, Вердюрени не уявляли, вони спершу найняли, а потім купили яхту, отже тепер Одетта раз у раз робила прогулянки по морю. За кожним її від'їздом Сванн за якийсь час відчував, що відривається від неї, але ця моральна відлеглість ніби була прямо пов'язана з тілесною відлеглістю, тільки-но Сванн дізнався про її повернення, він не міг утриматися, щоб не одвідати її. Одного разу Вердюрени вирушили, як думали спершу, лише на місяць, але чи то погуляльники розсмакували в плавбі, чи то пан Вердюрен, щоб догодити дружині, заготував сюрприз і ділився своїми намірами з «вірними» поступово, — хай би там що, з Алжиру вони попливли до Тунісу, звідти до Італії, звідти до Греції, до Константинополя, до Малої Азії. Мандрівка затяглася на цілий рік. Сванн почував себе зовсім спокійно і був майже щасливий. Хоча пані Вердюрен всіляко старалася переконати піаніста і доктора Коттара, що тітка першого і пацієнти другого їх не потребують і що принаймні необачно тягти пані Коттар до Парижа, де, за словами пана Вердюрена, почалася революція, а проте в Константинополі довелося відпустити і того і того на волю. До них приєднався також художник. Якось скоро після повернення цих трьох подорожан Сванн, побачивши омнібус, що йшов до Люксембурзького музею, де він мав справи, скочив і опинився лице в лице з пані Коттар, — вона об'їжджала всіх, хто сьогодні «приймав», при повному параді, у капелюшку з пером, у шовковій сукні, з муфтою, парасолем, з торбинкою для візиток, у білих вичищених рукавичках. Коли було сухо, вона, вичепурена отак нарядно, обходила пішки будинки, якщо будинки були в одній дільниці, але вже до іншої дільниці їхала в омнібусі з пересадочним квитком. У перші хвилини, поки вроджена жіноча делікатність подолала міщанську штивність, пані Коттар, не зовсім певна, чи зручно нагадувати Сваннові про Вердюренів, зовсім невимушено, як звикле, своїм повільним тихим голоском, який іноді тонув у гуркоті автобуса, сипала банальностями, що їх чула від інших і потім повторювала у двадцяти п'яти будинках, куди встигла забратися сьогодні: