Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Отож, усього цього було потрошку в теперішньому салоні маркізи де Вільпарізіс і в її часом підретушованих спогадах, з допомогою яких вона поринала в минуле. А потім, маркіз де Норпуа, хоча він і не міг вернути своїй подрузі високе становище, приводив до неї чужоземних і французьких державних мужів, які світили очі йому і знали, що найкраще догодити йому — це приходити до маркізи де Вільпарізіс. Пані Леруа, може, теж була знайома з цими європейськими славутами. Але ця мила жінка зі страху зажити слави синьої панчохи остерігалася розмовляти про східне питання з прем’єр-міністрами, а про кохання — з повістярами та філософами. «Кохання? — перепитала вона якось пре-тенсійну даму, котра спитала її: «Що ви думаєте про кохання?» — «Кохання? Це мій постійний промисел, але я про нього не розмовляю». Коли в неї збиралися світила письменства і політики, вона обмежувалася тим, що, як дукиня Ґермантська, пропонувала їм партію в покер. Та вони й самі воліли грати в покер, ніж обговорювати якісь серйозні теми, такі обов’язкові на прий-няттях у маркізи де Вільпарізіс. Але ці розмови, може, недоречні у вищому світі, породили чудові місця у «Спогадах» маркізи де Вільпарізіс, ті роздуми про політику, які так само виграшні в мемуарах, як у Корнелевих трагедіях. Зрештою лише такі салони, який мала маркіза де Вільпарізіс, достойні увічнення, бо панії Леруа не вміють писати, а як і вміли б, у них не знайшлося б часу. Хай панії Леруа зневажають маркіз де Вільпарізіс за їхню літературну жилку, погорда паній Леруа ще й як спомагає розвитку цієї жилки маркіз де Вільпарізіс, бо завдяки такій зневазі у синіх панчіх з’являється дозвілля, необхідне для літературної кар’єри. Богові вгодно, щоб на світі було кілька добрих книг, тож-бо він підсичує презирство у серці паній Леруа, бо відає, що якби панії

Леруа запрошували обідати маркіз де Вільпарізіс, ті кидали б одразу перо і казали запрягати на восьму.

Незабаром повільною і врочистою ходою вступила рослява стара дама — з-під солом’яного бриля у неї виглядала монументальна фризура під Марію-Антуанетту, світячи білим волосом. Тоді я ще не знав, що це одна з трьох жінок, яких ще можна було бачити в паризькому товаристві і які, як маркіза де Вільпарізіс, попри їхнє високе коліно, з похованих у пітьмі віків мотивів, що про них нам міг би розповісти лише якийсь старий мартопляс, мусили були приймати у себе якийсь послід людський, якесь сміття. Кожна з цих жінок мала свою «дукиню Ґермантську», свою пишну сестреницю, яка складала їй повинні візити, але жодна з них не зуміла б привести до неї «дукиню Ґермантську» двох інших дам. Маркіза де Вільпарізіс дружила з усіма трьома дамами, але не любила їх. Може, їхнє становище у світі, дуже подібне до її становища, малювало перед нею образ, який їй був немилий. Та ще й ці скваснілі сині панчохи, які намагалися з допомогою розігруваних у них сайнетів створити собі ілюзію салона, змагалися між собою, але оскільки, заживаючи світу, вони зубожіли, то мусили рахувати кожен гріш, заощаджували на тім, що актори грали у них задурно, і це їхнє змагання звелося на боротьбу за виживання. Ба більше, дама з фризурою Марії-Ан-туанетти, побачивши маркізу де Вільпарізіс, щоразу згадувала, що дукиня Ґермантська на її п’ятниці не являється. Втішало її лише те, що цих самих п’ятниць — як добра кузина — ніколи не пропускала принцеса де Пуа, її «дукиня Ґермантська», яка ніколи не одвідувала маркізи де Вільпарізіс, хоча доводилася дукині щирою приятелькою.

Так чи інакше, перепнута від дому на набережжі Малаке до салонів на вулицях Турнон, Шез і Сент-Оноре прикова, така сама міцна, як і ненависна, лучила трьох упалих богинь, і мені кортіло довідатися з мітологічного словника вищого світу, які романтичні походеньки, який святокрадський вибрик стягнув на них кару. Однакове блискуче походження і однаковий теперішній занепад і стали саме тими головними обставинами, які розпалювали в них взаємну ненависть і водночас змушували бувати одне в одного. До того ж кожна бачила в інших спосіб утішити своїх гостей. Чи ж могли гості не відчувати, що вони попали до числа обранців, коли їх рекомендовано титулованій дамі, чия сестра зашлюбила дука де Сагана чи принца де Ліня? Тим паче що в газетах писали куди більше про ці нібито салони, ніж про справжні. Навіть елегантні небожі цих дам (і перший Сен-Лу), коли якийсь товариш просив їх увести його в світ, мовили: «Я поведу вас до моєї тітки Вільпарізіс, або до тітки X, се цікавий салон». Передусім їм було куди простіше ввести своїх приятелів туди, ніж до вишуканих сестрениць цих дам або до їхніх невісток. Чоловіки вже дохожалі й молоді жінки казали мені, що цих старих дам не приймають у товаристві через їхнє вкрай непутяще поводження, а коли я зауважував, що це може вживатися з добрим тоном, мені заперечувано, що їхня непутя-щість не лізе вже ні в які ворота. Непорядне життя цих величних дам, які сиділи, випроставшись усім тілом, ставало в устах тих, хто мені про нього розповідав, чимось неуявле'нним, чимось підхожим до передпотопних часів, до часів мамутів. Коротко кажучи, ці троє Парок із білим, блакитним чи рожевим волоссям спряли лихе піткання чоловікам, чиє ім’я легіон. Я гадаю, що наші сучасники роздмухують грі ж тих мітичних часів, — так греки створили Ікара, Тесея і Геракла з людей, які мало чим відрізнялися від тих, хто по багатьох літах божествив їх. Але ми зазвичай картаємо грішника тоді, коли він уже не здатний грішити, і залежно від міри кари, яку на нього кладе громада, яку до нього вже застосовують і якою міряють цю людину, ми підраховуємо, уявляємо, роздмухуємо розмір доконаного злочину. У тій галереї символічних фігур, якою є «світ», жінки направду легковажної поведінки, всесвітні Мессаліни завжди поставали у величній постаті, принаймні сімдесятирічної спесивої дами, котрк приймає стількох, скількох хоче, але не тих, кого б хотіла, у котрої не хочуть бувати жінки, не позбавлені грішків; це та дама, котрій неодмінно папа дарує «золоту рожу», котра візьме та и напише книгу про раннього Ламартіна та ще й удостоїться академічної нагороди. «Добридень, Алісо!» — сказала маркіза де Вільпарізіс дамі з білою фризурою Марії-Антуанетти, а дама орлім оком озирала вже товариство, щоб нагледіти у маркізи-ному салоні щось пожиточне для свого салону, отже, таке, що могла виявити лише вона, бо маркіза де Вільпарізіс — запевне — свята та божа, неодмінно це від неї втаїть. Так і є, маркіза де Вільпарізіс зробила все, щоб не рекомендувати старій Блока з обави, як би він не влаштував на набережжі Малаке той самий сайнет, що й у неї. Але зрештою вона віддавала віть за віть. Бо вчора пані Рісторі читала вірші у старої, і стара подбала про те, щоб маркізі де Вільпарізіс, у котрої вона перейняла італійську актрису, не внесено у вуха про цю подію раніше, ніж вона відбудеться. А щоб маркіза не образилася, вичитавши про неї в газетах, стара дама сама, нічтоже сумняшеся, прийшла розповісти їй про Рісторі. Гадаючи, що коли відрекомендувати Марії-Антуанетті з набережжя мене, то це не завдасть їй такої шкоди, як знайомство старої з Блоком, маркіза познайомила мене. Марія-Антуанетта з набережжя, намагаючись і на старість зберегти ту саму постать богині Куазевокса, яка обчаровувала колись золоту молодь і яку нині оспівували віршомази у своїх буриме, — до того ж вона виробила в собі штивну, підбадьорливу гоноровитість, як усі, хто, зазнавши опали, мусить завжди запобігати, — кивнула з крижаною величчю і, показавши спину, вже не зважала на мене, ніби мене для неї не існувало. Всією своєю позою, не позбавленою двозначности, вона ніби казала маркізі де Вільпарізіс: «Як бачите, мені на знайомстві не залежить, і хлопці — ні під яким соусом, пащекухо ви слизькоязи-ка, — мене не цікавлять». Проте за чверть години, користуючи-ся з рейваху, аби втекти, вона шепнула мені, щоб я прийшов цієї п’ятниці до неї в ложу, де має бути ще одна з трьох дам, чиє славне ім’я, — вона була, зрештою, з дому Шуазель, — справило на мене сильнюще вражіння.