Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Певна річ, тієї миті, коли пані Леруа, за улюбленим виразом пані Сванн, «сплавляла» маркізу, та могла собі на потіху згадати, що королева Марія-Амелія колись їй мовила: «Я кохаю вас, як рідну доньку». Але ця августійша ласкавість, потаємна і нікому не відома, існувала лише для маркізи, припорошена, ніби диплом колишнього лауреата консерваторії. Правдиві світські переваги — це переваги, на яких стоїть життя; людина може позбутися їх, але нема чого ні чіплятися за них, ні ними хвалитися, бо того самого дня їх позаступають сотні інших. Маркіза де Вільпарізіс хоч і згадувала про ті королевині слова, а проте залюбки віддала б їх за постійну змогу, яку мала пані Леруа, діставати запрошення, — так прагне попасти до ресторану великий, але незнаний художник, чий геній не написаний ні на рисах його несміливого обличчя, ні на старомодному крою його приношеного піджака, хоча для цього він має перекинутися біржевим зайцем останнього штабу, який, одначе, обідає з двома актрисами і до якого знай підбігають послужливий господар, метрдотель, кельнери, гінці, а кухтики, вийшовши з кухні, чимчикують перед ним з уклонами, як у феєрії, на чолі з пивничим, закуреним, як і його пляшки, зажмуреним і кульгавим, ніби вилазячи з пивниці на світло Боже, він викрутив собі ногу.

Треба, одначе, сказати, що відсутність пані Леруа у вітальні маркізи де Вільпарізіс, завдаючи жалю господині, для більшосте гостей лишалася непоміченою. Вони й не здогадувалися про виняткове становище пані Леруа, — відоме тільки серед велико-панства, — вони не сумнівалися, як переконані читачі маркізиних мемуарів, що її раути найпишніші в усьому Парижі.

Розставшися з Робером і прийшовши з першою візиток) (за порадою де Норпуа, даною моєму батькові) до маркізи де Віль-парізіс, я застав її в салоні, оббитому жовтим єдвабом, де канапи і чудові килимові фотелі бове вирізнялися рожевими, майже фіолетовими плямами, наче стигла малина. Поряд із портретами Ґермантів і Вільпарізіс висіли портрети — подарунки від тих, хто на них красувався — королеви Марії-Амелії, королеви бельгійської, принца Жуанвільського, імператриці австріяцької. Маркіза де Вільпарізіс у старосвітському чепчику з чорного мережива (вона його берегла з тим самим тонким чуттям місцевого й історичного колориту, з яким бретонський готеляр, хоч і даючи притулок у себе переважно парижанам, зберігає у служниць чепчики й широкі рукави) сиділа при бюркові, на якому поруч із пензлями, палітрою та початою аквареллю були порозставлювані в склянках, мисочках і чашках троянди, цинії й зозулині черевички, які вона через наплив гостей перестала малювати і які перетворювали бюрко на прилавок квітникарки на гравюрі XVIII віку. У цьому салоні, натопленому саме через те, що маркіза застудилася, повертаючися зі свого замку, серед гостей, коли я ввійшов, був той архіваріус, з яким маркіза де Вільпарізіс уранці розбирала листи до неї історичних діячів, чиї факсиміле вона збиралася навести як виправдні документи в мемуарах, над якими вона тепер працювала, і надутий, хоча знесмілений історик, котрий довідавшись, що їй дістався у спадок портрет дукині де Монморансі, прийшов просити дозволу подати його у своїй книзі про Фронду, а потім до цих одвідувачів прилучився мій давній товариш Блок, нині початківець-драматург, на якого маркіза покладала надії, бажаючи на дурничку давати ранкові концерти. Правда, соціяльний калейдоскоп тоді знов обернувся, і справа Дрейфуса мала от-от скинути жидів на останній щабель суспільної драбини. Але хоч би як буяв дрейфусарський циклон, хвилі найбільше шпують не на початку бурі. Причому маркіза де Вільпарізіс, не боронячи більшій частині своєї рідні кидати вогнем-блискавицею проти жидів, сама досі трималася осторонь і не виявляла анінайменшої цікавосте до справи Дрейфуса. Зрештою нікому не відомий молодик, такий як Блок, міг і не звернути на себе уваги, хоча видатні представники жидівської партії були вже загрожені. Блок відпустив цапину борідку, носив пенсне, ходив у довгому сурдуті і, наче сувій папірусу, тримав у руці рукавичку. Хай навіть румуни, єгиптяни і турки зневажають жидів. Але у французькому салоні національний розбрат не гак упадає в очі, і як якийсь юдей появляється тут, ніби він щойно з пустелі, напружившись, наче гієна, схиливши голову набік і віддаючи на всі боки «саламалеки», то він цілком ув орієнтальному дусі. Тільки йому не треба належати до «світу», інакше він легко набирає вигляду лорда, його манери зфранцужуються, і суперекуватий його ніс, вибуялий, як настурція, навсібіч, радше уже скидається на ніс Маскариля, ніж на ніс Соломона. Але Блок не був вишколеним «Передмістям», його не ушляхетнювала кров англійця чи еспанця, і для любителя екзотики він залишався таким самим незвичним і цікавим, попри свій європейський костюм, як жид на картині Декана. Не можна не захоплюватися потугою тієї раси, яка з глибини віків турляє аж до сучасного Парижа, у фойє наших театрів, за віконця наших канцелярій, на похорон, на вулиці зімкнуту фалангу, яка, стилізуючи нинішні головні убори, обживаючи сурдут, скрадаючи його і підкоряючи собі, загалом зберігає цілковиту схожість із фалангою асирій-ських писарів, уданих у врочистих шатах на фризі монументу в Сузах, поставленого на варті входу до Дарієвого палацу. (За годину Блок уявив, що пан де Шарлюс через своє юдофобство зацікавився, чи не жидівське в нього ім’я, тоді як барона вели лише естетична цікавість і любов до місцевого колориту.) Зрештою поняття сталости рас неточно передає вражіння, яке справляють на нас жиди, греки, перси, всі ті народи, чиєї строкатосте краще не чіпати. Зі старожитнього мальовидла ми знаємо лики давніх греків, ми бачили асирійців на фронтоні сузького палацу. І коли ми стикаємося з представниками східних племен, нам ввижається, ніби перед нами якісь прояви, викликані моц-цю спіритизму. Ми знали площинний образ; і ось цей образ набирає глибини, зростає у трьох вимірах, рухається. Молода грекиня, дочка багатого банкіра, нинішня законодавиця моди, подібна до одної з фігуранток, які в художньо-історичних балетах є живим утіленням еллінської штуки; а ще театральна вистава баналізує ці образи, та ось коли перед нами появляється в салоні туркеня або жид, то здається, ніби фігури оживають, робляться химерними, ніби це й направду прояви, вичаклувані пасами медіума. То душа (або радше, те дрібненьке, до чого зводиться, принаймні досі, душа при таких матеріялізаціях), то душа, яку ми раніше бачили лише в музеях, душа давніх греків, давніх жидів, вирвана з життя дрібного і воднораз трансцендентального, немов розігрує перед нами якісь дивовижні мімічні сценки. Грекиня від нас тікає, а ми все ловимо цю фігуру, якою милувалися колись на вазі. Я думав: якби я в тому освітленні, що було у вітальні маркізи де Вільпарізіс, сфотографував Блока, знімки дали б мені той самий образ Ізраїлю — лячний, бо нам мариться, що це образ не людини, і злудний, бо все це надто нагадує людину, — який виникає на спіритичних світлинах. Навряд чи є щось на світі, якщо брати загалом (аж до марнослівних речей, виголошених людьми, серед яких ми живемо), що не справляло б на нас вражіння чогось надприродного у нашому убогому щоденному світі, де навіть геній, від якого ми сподіваємося, скупчившися круг нього, наче круг обертового столика, відкриття таємниці безконечносте, вирікає лише те, що, власне, в цю мить сказав Блок: «Не сядьте на мого циліндра!»