Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Піднявши й почоломкавши приголублену нею, принцеса Пармська сідала на канапу і верталася до свого пасьянсу і тільки, як прибулиця була значною фігурою, її високість, посадивши гостю на фотелі, вела з нею коротку розмову.

З залюдненням салону стате-дама, зобов’язана підтримувати порядок, розчищала простір, спроваджуючи постійних гостей до сусідньої з салоном величезної зали, обвішаної портретами й наповненої бурбонськими реліквіями. Постійні гості залюбки удавали з себе чичероне й розповідали цікаві історії, проте молоді люди слухали через верх, їм було куди цікавіше поглянути на живих ясновельможеств (і принагідно бути відрекомендованими їм статс-дамою та фрейлінами), ніж розглядати дивовижі найяс-ніших мерців. Поглинуті думкою, як би з ким познайомитися і як би до кого напроситися, вони навіть через кілька років по тому не мали уявлення, що було в тім многоціннім музеї монархії; залишався якийсь туманний спогад про здоровецькі кактуси та пальми, які робили з цього осередку гожости такий собі паль-марій у ботанічному саду.

Звичайно, дукиня Ґермантська іноді являлася до принцеси в частувальну гостину як заріканка, і її високість не відпускала її від себе й жартувала з її мужем. Але коли дукиня приїздила на обід, принцеса стереглася запрошувати своїх звиклих гостей і касувала пообіднє прийняття з побоювання, що її гості, не просіяні крізь сито, не припадуть до смаку вимогливій Оріані. В такі вечори, як являлися не попереджені вірні, придверник заявляв: «Її королівська високість сьогодні не приймає», і гість забирався, піймавши облизня. Зрештою більшість принцесиних приятелів знала загодя, що цього дня їх не кликано. То були збіговиська особливі, куди багатьом охочим було зась. Незапрошені могли майже напевне вгадувати обранців і перебалакувалися квасно між собою: «Ви ж знаєте, що Оріана Ґермантська нікуди ані ногою без свого штабу». Принцеса Пармська хапалася за цей штаб, як за охоронний мур, щоб убезпечити дукиню від осіб, які навряд чи припали б тій до вподоби. Але з певними обраними Оріани-ними приятелями, декотрими з тих, хто належав до її блискучого «генерального штабу», принцесі Пармській було панькатися нелегко, бо вони самі з нею не панькалися. Очевидно, принцеса Пармська цілком допускала, що хтось може воліти товариство дукині Ґермантської, ніж її власне. Вона мусила визнати, що в дукінині «журфікси» не протовпишся і що вона часто бачила там кількох королівських високостів, які у неї тільки кидали візитів-ки. Марно вона заучувала деякі Оріанині слівця, марно замовляла собі такі самі сукні й подавала у себе на чаюванні той самий тортик із суницями; бували дні, коли вона цілісінький день просиджувала сама з якоюсь статс-дамою або з радницею того чи іншого посольства. Ось чому, коли хтось (як колись Сванн) засиджувався наприкінці дня на дві години в дукині, а принцесу Пармську візитував один раз на два роки, то принцеса не мала великої охоти, навіть на догоду Оріані, «кликати» якогось там Сванна на обід. Словом, кожна Оріанина візита завдавала принцесі Пармській чимало клопоту — так вона потерпала, що Оріані все у неї не сподобається. Зате — з тієї самої причини — коли принцеса Пармська приходила обідати до дукині Ґермантської, вона була заздалегідь певна, що в дукині все буде добре, чудово; боялася вона лише одного: що не збагне, не запам’ятає і не засвоїть думок, а також не зуміє сподобатися людям, не зуміє об-бутися серед них. Ось чому я підсичував її захланну увагу не менше, ніж новація заклечувати стіл гірляндами з овочами, але її бентежило, що ж саме — нова мода оздоблювати стіл чи моя присутність — особливо вабить до Оріани, становить таємницю успіху її раутів, і, щоб розкрити її, вона надумала на найближчому обіді краще розглянути і ту і ту принаду. Захоплену цікавість, з якою принцеса Пармська являлася до дукині, цілком виправдувала, зрештою, весела, грізна, збудлива стихія, куди її високість поринала з певним страхом, трепетом і залассям (ніби в одну з тих хвиль, що «накривають з головою», від яких застерігають ті, хто наглядає за купальниками, застерігають тому, що самі плавати не вміють) і звідки вона виходила відсвіжена, щаслива, помолоділа, — стихія, іменована дотепністю Ґермантів. Дотепність Ґермантів — на дукинину думку, поняття таке саме умовне, як квадратура кола, бо вона гадала, що з усіх Ґермантів вирізняється нею лише вона, — славилася так само, як турський паштет або реймські бісквіти. Звичайно (склад мислення — це не колір волосся чи шкіри, і він не передається), деякі дукинині приятелі, не спокревнені з нею, були так само дотепні, як вона, зате до деяких Ґермантів дотепність ніяким світом не могла достукатися — надто відпорні були їхні голови. Але не спокревнені з ду-кинею державці ґермантівської дотепности зазвичай були люди неабиякі, які могли б висунутися в мистецтві, дипломатії, на парламентській трибуні чи в війську, але воліли вражати талантом у якомусь гурті. Такий вибір пояснювався, може, недостатньою їхньою самобутністю, недостатньою ініціативністю, незагарто-ваністю, нездоров’ям, безталанням або ж снобізмом.