Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Розмова панни де Ґермант з великим князем, справжня там чи вигадана, обнесена по всіх домах, давала змогу розповісти, як вельми чепурно була на цьому обіді вбрана Оріана. Та що розкіш (і це, власне, робило її недосяжною для Курвуаз’є) народжується не з багатства, а з марнотратства, то, безперечно, марнотратство може тривати довше, як його підпирає багатство, завдяки якому воно палає всіма своїми вогнями. Отож, чуючи висловлювання не лише Оріани, а навіть маркізи де Вільпарізіс про те, що походження нічого не означає, що всі титули смішні, що не в грошах щастя, що головне тільки розум, серце і талант, Курвуаз’є могли гріти надію, що вихована на таких маркізиних засадах Оріана пошлюбить не світовця, а художника, кримінальника, волоцюгу, вільнодума, що вона остаточно скотиться до розбору тих людей, яких Курвуаз’є охрестили «придзиґльованими». Вони могли цього сподіватися тим більше, що маркіза де Вільпарізіс, опинившись тоді, на думку товариства, в тарапатах (ніхто з людей визначних ще не вернувся до неї), афішувала свою глибоку огиду до тих, хто її відкинувся. Навіть на згадку про свого братанця, принца Жільбера, який ще до неї приходив, вона водою бризкала на нього за те, що він хизувався своєю родовитістю. Та ось прийшла пора знайти женишину для Оріани, і сватання вже вирішували не тітчині й сестреничині переконання, а таємничий «родовий дух». Ось чому, буцімто маркіза де Вільпарізіс та Оріана тільки й правили, що про ренту та генеалогію, а не про літературні здобутки та порухи серця, і буцімто маркіза на кілька днів померла і її домовина стояла (як це станеться згодом) у комбрей-ській церкві, де кожен член родини, позбавлений (якщо це не польське живцем — хай!) своєї особистости і навіть імені, зробився просто Ґермантом, про що свідчила на великому чорному натрунникові пурпурова літера Ґ, увінчана герцогською митрою, родинний дух твердо зупинив вибір інтелігентної, бунтівної, євангелічної маркізи де Вільпарізіс на старшому синові дука Германського, принці де Лом. І в день весілля за дві години маркіза де Вільпарізіс мала у себе все вельможество, з якого вона збиткувалася, збиткувалася навіть з кількох близьких їй «худорідних» осіб, кого вона запросила весельчанами і кому принц де Лом завіз картки, збираючись наступного року «розійтися». На домір нещастя Курвуаз’є, максими про переваги розуму й таланту в суспільстві відзискали свою ціну в принцеси де Лом зараз же по шлюбі. Між іншим, у Роберових переконаннях, які він боронив, живучи з Рахиллю, коли бував у її товаришів, коли збирався з нею побратися, було — хоч як там жахалася його рідня — менше лукавства, ніж у поглядах панночок Ґермант, палких прихильниць розумної основи та ідей вселюдської рівности, бо вони в даному разі чинили так, ніби проголошували протилежні максими, тобто вибирали собі пару серед найбагатших дуків. Натомість Сен-Лу проводив свої теорії у життя, чим заслужив собі славу непутящого. Що й казати, Рахиль теж не була праведниця. Але ще невгадно, чи утримувала б від шлюбу свого сина віконтеса де Марсант, якби на місці Рахилі була якась гульлива дукиня чи мільйонерка.

Вернімося до принцеси де Лом (по свекровій смерті вона стала дукинею Ґермантською): на превеликий жаль Курвуаз’є, теорії юної принцеси, не сходячи, як і раніше, в неї з язика, нітрохи не впливали на її поводження; її філософія (якщо тільки це можна назвати філософією) нічим не шкодила великопанській гожості салону Ґермантів. Безперечно, всі ті, кого дукиня Ґер-мантська не приймала в себе, уявляли, що вони для неї не досить розумні, не одна багата американка, яка зроду не тримала жодної книжки, окрім вистріпаного і ніколи не розгортуваного томика Парні, покладеного як щось «у дусі епохи» на столикові в будуарі, показувала, як вона схиляється перед розумом, впинаючись очима в дукиню Ґермантську при її появі в Опері. Певна річ, дукиня Ґермантська теж була щира, водячися з розумними людьми. Коли дукиня мовила про якусь жінку, що та «чарівна», або про чоловіка, що той розумник яких мало, навряд щоб вона мала інші причини для запрошення їх до себе, окрім чарівности й розуму, — в такі хвилини ґермантівський дух німував; але цей самий чуйний дух, засівши глибше, біля потаємного входу до тієї царини, яка відала ґермантівським судженням, не дозволяв Ґермантам визнати, що цей чоловік розумний, а ця жінка чарівна, якщо вони не мали і їм не світило мати світських прикмет. Про чоловіка відгукувались, що він хоч нібито ерудит, але від його ерудиції відгонить енциклопедією, або що він людина посполита, людина з комівояжерськими дотепами, гарна жінка разила якоюсь вульгарністю або ж мала язик без кісток. Люди, позбавлені світського становища, — леле! — були сноби. Пан де Бреоте, чий замок сусідував з Ґермантами, знався лише з княжатами крови. Але він кпив із них і мріяв жити в музеях. Тому дукиня Ґермантська обурювалася, коли називано пана де Бреоте снобом. «Бабал — сноб? Та ви спричинилися, серце моє! Навпаки, він ненавидить людей значних, його від них верне. Навіть у мене! Коли я його запрошую до себе на когось нового, він 'тільки крекче». Це не означає, ніби навіть на практиці Ґерманти не ставили розум куди вище, ніж Курвуаз’є. Ріжниця між Ґермантами та Курвуаз’є давала дуже гарні плоди. Так дукиня Ґермантська, окутана флером таємничости, принада багатьох поетів, врядила уже згадуване нами свято, на превелику втіху англійського короля, бо Оріані спало те, до чого зроду не додумалися б Курвуаз’є і на що ніхто б з них зроду не завзявся: окрім уже наведених вище осіб, вона закликала компоністу Ґастона Лемера та драматурга Ґранмужена. Але дукинин інтелектуалізм вигострювався ца відкиданні. Що вище стояв на суспільному щаблі той, хто домагався доступу до її салону, то нижчий був співчинник його розуму ' чарівносте і знижувався до нуля, як ішлося про царевінчані голови, зате що нижче стояла людина від трону, то співчинник був вищий. Приміром, її високість принцеса Пармська жалувала тих, кого знала змалку, або ж тих, хто доводився родичем якійсь дукині, або кого пригорнув до себе хтось із можновладців, хоч би вони були бри-дулі, зануди чи глупаки. Так от, якщо хтось «фаворит принцеси Пармської», «тітка дукині д’Арпажон», якщо знайома «щороку гостила по три місяці в королеви еспанської», цього Курвуаз’є вистачало, аби запросити таких людей, а дукиня Ґермантська, яка вже десять років ввічливо відклонялася їм у принцеси Пармської, не пускала їх за свій поріг, вважаючи, що між салоном у гуртовому значенні цього слова і салоном у матеріальному значенні ніякої ріжниці нема: Якщо салон захаращений меблями, меблями розкішними, але неоковирними, то це якийсь дикий салон. Такий салон скидається на художній твір, де кожна авторова фраза кричить про ерудицію, про блиск розуму, про глад-копис. Так само як книга чи дім, наріжним каменем «салону» — цілком слушно мислила дукиня Ґермантська — має бути вміння чимось пожертвувати.