Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Щодо розкошів, які, заспокоївши мою жагу, звільнили б мене від цього наслання, то я міг би домагатися їх у будь-якої іншої ладної жінки. І якби — під час тієї безугавної балачки, коли я таїв від Альбертини лише те, що думав, — мене запитали, на що спиралася моя оптимістична гадка про можливу дівочу поступливість, то, може, я відповів би, що ця гадка виникла (тоді як забуті нотки в Альбертининому голосі знову креслили переді мною контур її особистосте) з появи нових слів у її лексиконі, принаймні в тому значенні, якого надавала вона їм нині. Коли вона сказала, що Еяьстір — дурнолобець, я заремствував.

— Ви не так мене зрозуміли, — відрекла вона з усмішкою, — я маю на увазі, що за тих обставин він поводився по-дурному, але я добре усвідомлюю, що це людина зовсім незвичайна.

Доводячи, що на гольфі у Фонтенбло товариство вишукане, вона заявила:

— Що й казати — добір.

Згадавши, як я бився на поєдинку, вона відгукнулася про моїх секундантів так: «Секунданти прима», а роздивляючись мене, побажала, щоб я «запустив вус». Вона здобулася навіть на те, — і тоді я подумав, що мої шанси підскочили, — що сказала, що відтоді, як вона не бачила Жізелі, спливла «енна кількість часу». (Я ладен був заприсягнутися, що торік вона такого звороту не знала.)

Звісно, Альбертина ще за мого перебування у Бальбеку мала неабиякий словесний запас, який показував, що вона з заможної родини, і який рік у рік матір збагачує, достоту як у міру зростання мати дає доньці надіти свої клейноди. Та ось, дякуючи незнайомій пані за подарунок, Альбертина сказала: «Мені якось незручно», і тоді всі зрозуміли, що вона вже не мала дитина. Пані Бонтан несамохіть глянула на чоловіка, а той згадав:

— Ба, їй вийшло вже чотирнадцять!

Альбертинина вилюднілість виявилася ще виразніше, коли, характеризуючи молоду дівчину низького штабу, вона кинула: «Чи ж розбереш, гарна вона чи погана, коли ця киця малювала собі лиця». Геть-то юнка, Альбертина встигла запозичити в жінок, жінок її кола й суспільного становища, їхню поведінку і казала про гримасниць: «Очі б мої не дивилися, бо мене теж тягне тоді гримасувати». А як одна дама удавала з себе іншу даму, вона казала їй у живі очі: «Найкумедніше, що за такого перекривлювання ви робитеся схожі на неї». Все це було запозичене з громадської скарбниці. А проте у своєму гурті — на мою думку — Альбертина не могла перебрати слова «незвичайний» у тому значенні, в якому вживав його мій батько, коли говорив про свого колегу, з яким ще не встиг познайомитися і який тішився славою великого розумника: «Мабуть, ця людина справді незвичайна». Годі уявити, щоб хтось у родині Сімоне ужив слова «добір» навіть щодо гольфу, так само як поєднання з ним прикметника «природний» не знайти в жодному тексті за кілька сторіч до дарвінівських робіт. «Енна кількість часу» здалася мені ще кращим провістям. Нарешті я цілком усвідомив, що в Альбертининому житті сталися невідомі мені, але безперечні, ще й підбадьорливі для мене катаклізми, коли Альбертина заявила само-вдоволеним тоном людини, з чиєю думкою рахуються:

— На моє переконання, це найкращий вихід... Я вважаю, що це найрозумніше розв’язання, шляхетне розв’язання.

Це було вже щось геть-то нове, набуте, пов’язане з припущеннями про якісь примхливі мандрівки через незнані їй колись терени, тож на слові: «На моє переконання» я пригорнув Альбертину, а на: «Я вважаю» — посадив до себе на ліжко.

Певна річ, буває і так, що малокультурні жінки, пошлюбивши широкоосвічених чоловіків, дістають від них як віно такі вирази. І невдовзі по метаморфозі, спричиненій шлюбною ніччю, коли ті особи візитують давніх подруг і вже не щирують, ми з подивом помічаємо, що вони стали жінками, помічаємо потому, як почуємо, що вони говорять уже не «компрометація», а «компрометація»; але ж це, власне, ціха тієї зміни, що сталася з ними, і я бачив, що така сама зміна сталась у словнику Альбертини, яку я знав раніше; для тієї Альбертини було найбільшою сміливістю сказати про якогось дивака: «Ну й тип!», або коли їй пропоновано зіграти в азартну гру: «Я не така багата, щоб гатити грішми», або, врешті, коли приятелька робила їй докір, на її думку, неза-служений: «Ні, ти просто казка!» — такі вирази диктувала їй тоді своєрідна міщанська традиція, майже така сама старосвітська, як Маґніфікат, і в молодої дівчини, допеченої до серця і певної своєї правоти, вони, як то кажуть, «вихоплювалися самі собою», бо цих висловів її навчила матір, як навчила її оченашу та поклонам. До Альбертини всі ці вислови перейшли від пані Бонтан укупі з ненавистю до жидів та пошаною до чорного, бо цей колір завжди доречний і благородний, але ніякої науки пані Бонтан Аль-бертині не давала — Альбертина нагадувала щиглятко голопірка, яке наслідує щебет батьків-щигликів і поступово, вбиваючись у колодочки, робиться саме щигликом. Хоч би там як, а «добір» мені здався від лукавого, а «я вважаю» сповненим заохоти. Альбертина стала іншою, отже, й реагуватиме вже не так, як колись.