Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я можу це тут твердити, хоча тоді ще не знав, не гадав, що мало скоїтися згодом. Звичайно, розумніше важити своєю головою ради жінок, ніж ради поштових марок, старих табатирок чи навіть картин і статуй. Але тільки на прикладі інших колекцій ми мали б збагнути, що добре мати не одну жінку, а багато жінок. Уроче поєднання дівчини з узмор’ям, з позаплітуваними косами церковної статуї, з ритовиною, з усім тим, через що ми любимо у дівчині, при її поДві, гарну картину, ці поєднання не дуже сталі. Досить пожити з жінкою довше, і ви перестанете бачити в ній те, за що її покохали; а втім, знову злучити розщеплене на частини можуть ревнощі. По довгім спільнім житті я бачив ув Альбертині найзвичайнісіньку жіночку, але досить було їй зійтися з якимось бальбецьким знайомим, і я знову втілював у ній, стоплював з нею пляж та прибійне шумовиння. Але ми вже не пориваємо своїх очей на такі повторні поєднання, від них тільки мліє і щемить наше серце. Відновлення дива в такій небезпечній формі небажане. Але я забіг наперед. А поки що не можу не побиватися, що колись дав маху і не зібрав колекції жінок, як збирають колекцію давніх прозорних труб, серед яких, хоч яка багата колекція, завжди знайдеться місце ще для однієї, найрідкіснішої.

Усупереч розпорядкові свого літкування, цього року Альбертина прибула до столиці просто з Бальбека, а в Бальбеку відпочивала менше, ніж звикле. Ми з нею давно не зустрічалися. Я й гадки не мав, кого вона одвідує в Парижі, і нічого про неї не знав, коли вона до мене не являлася. А часто бувало так, що вона до мене й не потикалася. І раптом виринала перед моїми очима, але це трояндове пишання, ці мовчазні візити свідчили надто скупо про те, що з нею діялось у перерві, де все тонуло в пітьмі, такій для мене непроглядній.

Цим разом, проте, певні ознаки показували, що в житті її зайшло щось нове. Але це могло наводити й на іншу думку: в Альбертининому віці дівчата міняються швидко. Скажімо, вона набралася розуму і на мій нагад, як палко колись доводила, що Софокл мав би написати: «Любий Расіне!» — перша щиро зареготала. «Мала рацію Андре, а я верзла казна-що, — озвалася вона. — Софокл мав звернутися до Расіна: «Пане». — Я відповів, що «Пане» і «Любий пане» Андре не згірш кумедне, як Альбертинин «Любий Расіне» чи Жізелів «Любий друже», але дурні писані — це, власне, професориська, які загадують Софоклові строчити листи до Расіна. Цієї моєї думки Альбертина не схопила. Вона не бачила, що тут безглуздого: розум у неї прокидався, але ще не розвинувся. У ній помічалися привабливіші зміни; я вгледів у цій гарненькій дівчині, як вона сиділа біля мого ліжка, щось нове; у тих лініях, які в погляді та рисах обличчя зазвичай передавали волю, зайшла різка зміна, майже перетворення, ніби впав спротив, крізь який я ламався того вже одлеглого бальбецького вечора, коли ми утворювали симетричну до сьогоднішньої, але перевернуту навпаки пару, позаяк лежала тоді вона, а я сидів біля її постелі. Мені хотілося поцілувати її, але я боявся, що вона не дозволить, і щоразу як Альбертина вставала, щоб іти, я прохав її посидіти ще трошки. Упрохати її було нелегко, бо хоча їй тут можна було бити байдики (а то б тільки смута за нею лягла), це особа була пунктуальна і не дуже люб’язна зі мною: очевидно, моє товариство їй не вельми смакувало. А проте щоразу, зиркнувши на годинника, вона знову сідала на моє прохання і так перебула зі мною кілька годин, а я не зважився на зухвалий вчинок; усі мої слова в’язалися з тим, про що ми гомоніли протягом попередніх годин, і ні на йоту не наближали мене до того, про що я мріяв, чого прагнув, розминалися з моїми мареннями та пориваннями. Ніщо так не заважає словам віддавати те, що в нас на думці, як наше жадання. Час знай собі збігає, тоді як нам здасться, що його, навпаки, можна вигадати, роздебендюючи про щось зовсім стороннє. Ми базікаємо, а слова, що рвуться з уст, уже вимагають жесту, але ми його так і не робимо, хоча нам хотілося б зажити розкошів і хоча нас бере цікавість, яка буде дівчинина реакція. Звичайно, я зовсім не кохав Альбертини; посестра сьогоднішнього туману, вона могла уконтентувати лише примрійну жагу, що виникла у мені за зміни погоди і була чимось перехідним між бажаннями, які можна втамувати кухарством, і бажанням прилучитися до монументальної скульптури, бо я мріяв про те, аби моє тіло зливалося з якоюсь іншою матеріяльною й теплою субстанцією, а ще про те, аби з’єднатися своїм витягнутим тілом із якоюсь точкою окремішнього тіла: так тіло Євине ледве ногами тримається Адамового стегна, щодо чийого тіла вона стоїть майже сторчма на романських горорізьбах бальбець-кого собору, ці барельєфи шляхетно і погідно символізують, майже як на античному фризі, створення жінки; Богові там скрізь товаришать, ніби двоє міністрантів, двоє янголят, у яких пізнаємо на всьому фасаді бабинця — ці крилаті творіння літа пурхають у повітрі, заскочені зненацька, але помилувані зимою — амурів Геркулануму, які ожили в XIII сторіччі і летять останнім летом, утомленим, а проте не позбавленим своєї грації.