Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Ой лишенько! Ти ж ідеш на зустріч із приятелями, мені б треба надіти іншу накидку. У цій я виглядаю жалюгідною.

Мене вразили бабусині розпашілі щоки, мабуть, знаючи, що запізнюється, вона дуже поспішала. Фіакр зупинився там, де авеню Ґабріель виходить на Єлисейські Поля, і, висівши з фіакра, бабуся мовчки повернулася й рушила до старого, заклечаного зеленню павільйончика, де я колись чекав на Франсуазу. Той самий сторож сидів поруч із «маркізою», я угледів його, коли, слідом за бабусею, що прикривала долонею рота, бо її чи не млоїло, долав приступці вертепника, зведеного в саду. На вході, як у ярмаркових будах, де блазень, готовий до виходу на підмостки, убілений, сам стягає плату за місця, «маркіза» на контролі виставляла напоказ свою здоровенну і бридку, грубо вишмарува-ну мармизу і оздоблений червоними квіточками чепчик із чорного мережива на рудій перуці. Очевидно, мене вона не впізнала. Сторож в однострої під колір зелені, нагляд за якою занедбав, розмовляв із нею, сидячи поряд.

— Отож-бо, — казав він, — ви й досі тут. Іти не збираєтеся?

— А навіщо, пане, мені йти? Попробуйте підшукати мені місце краще, тихіше, затишніше. А ще я тут завжди на людях, мені тут веселіше; я називаю це моїм «маленьким Парижем»; клієнти мені розказують, що й до чого. Взяти б, пане, хоча б того, що вийшов п’ять хвилин тому, він обіймає дуже високий пост. Так ось, пане, — гукнула вона з таким запалом, наче якби страж порядку зчепився з нею, вона не вагаючись удалася б до фізичної сили, — протягом восьми років, подумайте, кожен Божий день, рівно о третій він уже тут, завше ґречний, ніколи голосу не піднесе, ніде нічого не скаляє, просиджує понад півгодини і, поки не зробить свого, читає газети. За весь час не прийшов одного-однісінького дня. Спершу я не помітила, а ввечері сказала собі: «О, цей пан сьогодні не приходив! Невже вмер?» Серце у мене защеміло, бо я до добрих людей прив’язуюся. І як же я зраділа, побачивши його другого дня! Я спитала: «Вам, пане, вчора нічого не сталося?» А він мені відповів, що йому самому не сталося нічого, зате вмерла його дружина, і це так вплинуло на нього, що він не зміг прийти. Звичайно, міну він мав сумну, та й не дивно, пане, вони прожили у шлюбі двадцять п’ять років, а все ж він радів, що прийшов. Один-однісінький раз він зрадив свою звичку, а відчувалося, що цей випадок вибив його з колії. Я спробувала потішити його і сказала: «Треба опанувати себе. Приходьте сюди, як приходили раніше, це відриватиме вас трохи від важких переживань».

«Маркізин» тон злагіднів, бо жінка побачила, що опікун грядок і клумб слухав її доброзичливо, не думаючи сперечатися, а його шпажка любісінько спочиває у піхвах, нагадуючи радше якийсь садовий реманент чи якусь городину.

— До того ж, — провадила «маркіза», — я добираю клієнтів доскіпливо, не кожного впускаю до моїх, як я їх називаю, салонів. А хіба вони не істні салони, як тут квіти? Клієнти у мене вельми ґречні, то той, то той принесе мені гарну гілочку безу, ясмину або мою улюблену квітку — рожу.

Думка, що ми впали в очах цієї дами, ні разу не принісши їй ні безу, ні гарних рож, змусила мене почервоніти і, щоб уникнути привселюдного осуду, воліючи осуд заочний, я рушив був до виходу. Але, мабуть, не лише до тих, хто підносить гарні рожі, примиляються, — подумавши, що я знудився, «маркіза» запропонувала:

— Може, хочете до кабінки?

Я відмовився.

— Не хочете? — додала вона з усмішкою. — Я ж це від щирого серця, хоча знаю, що така потреба не з’явиться тільки через те, що її можна вдовольнити задурно.

Аж це прибігла благенько убрана жінка, видно її наглила саме така потреба, але вона не належала до «маркізиного» світу, бо та з жорстокістю снобки проголосила сухо:

— Вільних місць нема, пані.

— І довго треба чекати? — спитала сердешна дама, буряковіючи лицем під стріхою своїх жовтих квітів.

— Ет, пані, я раджу вам піти деінде, бо тут уже чекають оцих двоє панів, — вона показала на мене і на сторожа, — а я маю лише один кабінет, решта на ремонті.

— Зразу видно, що вона безгрішна, — мовила «маркіза». — Вона не для мене: ні охайносте, ні шани до моєї праці, доводиться потім шатирити цілу годину по такій дамулі. Я на її два су не понаджуся.

Нарешті бабуся вийшла, а я боячися, що вона не постарається чайовими затерти неделікатність, яку вона виказала, просидівши так довго в кабінці, дав драла, щоб мене не обдало тією зневагою, яку, мабуть, виявить «маркіза» до бабусі, і рушив стежкою, але поволі, аби бабуся могла легше наздогнати мене. Вона і справді мене скоро наздогнала. Я думав, що бабуся скаже: «Я тебе затримала, але маю надію, що ти ще застанеш своїх товаришів», проте вона не пустила пари з уст, чим вразила мене, і я не захотів озиватися до неї перший. Зрештою, поглянувши на неї, я примітив, що вона відвертається від мене. Я злякався думки, що її знов обіймають млості. Коли ж придивився до неї краще, мене здивувала її нерівна хода. Капелюшок у неї сидів набакир, накидка була забруднена, вона виглядала якоюсь розтерзаною і роздосадуваною, обличчя мала червоне і спотворене, як у особи, яку оце витягли з-під карети або з рову.