Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Не знаю чому плин моїх марень, викликаний спогадами про музику, перекинувся на її найкращих сучасних виконавців, зокрема на Мореля — свідчення певної моєї переоцінки скрипаля. Думка моя зробила наглий фінт; я почав думати про Морелів характер, про певні його нахили. Зрештою — це могло пов’язуватися (але не ототожнювалося з неврастенією, що точила його), — Морель любив роздебендювати про своє життя, але так туманно, що важко було щось розпізнати. Він віддав себе, приміром, у цілковите розпорядження пана де Шарлюса, залишаючи за собою вільні вечори, бо по обіді вчащав на курси алгебри. Пан де Шарлюс згоджувався, але вимагав після уроків побачення. «Неможливо, це стара італійська картина» (вирваний із контексту, цей жарт був безглуздий, та що пан де Шарлюс звелів Морелеві прочитати «Виховання почуттів» , де в передостанньому розділі цю репліку кидає Фредерік Моро, то Морель задля жарту ніколи не казав: «неможливо», щоб не додати: «Це стара італійська картина»), лекції на курсах часто затягуються і професорові нелегко, тож він був би, звичайно, вельми уражений…» — «Навіщо взагалі ці курси; алгебра — це тобі не плавання, ба навіть не англійщина, її легко засвоюють і з підручника», — ось як міг би заперечити пан де Шарлюс, але утримувався, осяяний здогадом, що курси алгебри це щось таке темне, де сам чорт ногу зламає. Може, він підночовує з молодицею, а може, спокусившись на брудні гроші, пристав до таємної поліції, влаштовує з тайняками облави, або, хто його знає? або злигався, що ще гірше, з жиґоло, чия підмога може бути потрібна в домі розпусти? «З підручника ще навіть легше, куди легше, — притакнув би своїм звичаєм Морелк — На слух алгебру не вгризеш». — «То чому б тобі не студіювати в мене, де було б куди зручніше?» — міг би спитати барон, але прикушував язика, знаючи, що вечірні години деспотично затятий Морель усе одно залишить для себе вільними, хіба уявні курси алгебри витіснить обов’язковий урок танців чи малювання. А проте пан де Шарлюс міг переконатися, що помиляється, принаймні почасти. Морель не раз розважався у барона розв’язуванням рівнянь. Пан де Шарлюс, щоправда, бовкнув, що алгебра скрипалеві ні до чого. Морель відповів, що це добра розвага і ліки від неврастенії. Певна річ, пан де Шарлюс міг би постаратися щось розвідати, з’ясувати, чим же мали бути насправді ті таємничі й невблаганні курси алгебри, щоб їх провадити отак ночами. Але пан де Шарлюс був людина світська і не мав часу розбиратися з Морелевими студіями. Візитування і приймання візит, клуб, обіди в місті, вечори в театрі відвертали його від думок про це, а зарівно і від неситої й підступної Морелевої злоби, яку він (так подейкували) вихлюпував тишком-нишком у різних середовищах і містах, де по черзі гостював і де про нього відгукувалися, здригаючись, пошепки, не сміючи дати волю язикові.

На жаль, того дня я став свідком одного з таких спалахів нервозного сказу, коли, відірвавшись від клавішів, я зійшов на подвір’я, аби піти назустріч Альбертині, якої заждався. Минаючи Жюп’єнів склепик, де Морель і та, котра (як я гадав) мала невдовзі стати з ним під вінець, були самі, я почув, як Морель репетував мов на пуп, — із тим більшим подивом, що в репеті його прохоплювалися зовсім незнайомі мені нотки. Ці нотки лунали уже не стримано, як завжди в нього, не по-панському, а по-мужичому. Слова вихоплювалися якісь босяцькі, якісь покручі з погляду щирої францужчини, хоча, зрештою, Морель нічого не знав до пуття. «Ану чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, рострухо!» — батожив він бідолашну дівчину; та спершу, ясно, не могла добрати глузду в його мові, але потім, хоча її всю тіпало, гордовито випросталася. «Кажу тобі, чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, та приведи свого вуйка, ось я йому розтовкмачу, яка з тебе курва!» Аж це на подвір’ї розлігся голос Жюп’єна, який повертався і гомонів із одним зі своїх приятелів; знаючи, який з Мореля страшенний боягуз, я вважав за зайве об’єднувати свої сили з Жюп’єном та його дружком, які саме надходили, і вернувся до себе, щоб уникнути зустрічі з Морелем, який (мабуть, воліючи залякати й узяти малу з допомогою дурнячого голослівного шантажу), попри своє немовби таке палке бажання побачитися з Жюп’єном, накивав п’ятами, тільки-но почувши його голос на подвір’ї. Підслухані оце щойно слова, хоч скільки їх товчи, — пустопорожні, і ними не пояснити серцебиття, з яким я брався нагору. Такі сцени, свідками яких ми стаємо в життті, сильні елементом несподіванки, званим у військовиків, — мається на увазі теорія наступу, — «перевагою раптовосте». Хоч як я заспокоював себе думкою, що Альбертина замість залишитись у Трокадеро, за хвилю буде коло мене, у вухах мені гримів грім десятикрот повтореного слова «роструха, роструха», і це слово перевертало мені душу.