Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Дуже відрізняючись усім тим від Альбертининого товариства, музика допомагала мені заглибитися в самого себе, відкрити в собі щось нове — те розмаїття, якого я даремно шукав у житті та мандрах і ностальгію по якій будив у мені цей звуковий нурт, гаснучи круг мене сонячними хвилями. Розмаїття подвійне. Як спектр виявляє для нас склад світла, так ваґнерівська гармонія, Ельстірів колір дають нам змогу пізнати суть вражень іншої людини, куди любов до іншої істоти не дозволяє нам засягнути. А з другого боку — розмаїття в лоні самого твору, в єдино можливий для щирокого розмаїття спосіб: об’єднати різні індивідуальності. Де дрібний музичук вважав би, що живописує джуру і лицаря, а співали б вони на один лад, там, навпаки, під кожне ім’я Ваґнер підкладає іншу реальність; щоразу, як з’являється зброєноша, це завжди відрубна фігура, водночас складна і проста, яка з радісним і суто феодальним зіткненням ліній уписується в безмір звуків. Звідси повнозвуччя музики, насиченої численними своїми видами, з яких кожна — відрубна істота. Істота або враження, яке дає нам моментальний аспект натури. Навіть те, що найменше залежить від почуття, яке вона в нас породжує, зберігає свою зовнішню і чітко окреслену реальність; пташиний щебет, рев мисливського рогу, ячання пастушої сопілки викреслюють на крайнебі свій лункий силует. Певна річ, Ваґнер намагався наблизити до нас натуру, піймати її, уплести в оркестру, підпорядкувати найвищим своїм музичним ідеям, але шануючи воднораз її засадничу оригінальність, — так різьбар шанує волокна, особливу породу дерева, по якому ходить його різець.

Та хоч яка багата ваґнерівська творчість, де споглядання натури уживається з розвоєм дії та характерів, а не самих лише носіїв імен, я задумувався, скільки все-таки в його творчості — хай і чудовій — незавершеного. Це риса всіх великих творів XIX сторіччя, сторіччя, вкарбованого у книги найбільших письменників; але) дивлячись на свою працю очима робітника й заразом судді, вони добували з цього самоспоглядання нову красу, не пов’язану з твором і вищу за нього, накидаючи йому, немовби заднім числом, єдність і велич, яких воно не має. Не згадуючи вже тих, хто, кинувши погляд назад, узрів у своїх романах «Людську комедію» , або тих, хто назвав свої строкаті поеми чи есеї «Легендою віків» або «Біблією людськости» [40] «Біблія людства» Мішле (1864) — це спроба синтезу людської історії, окрема книга світської Біблії. , чи не слушно було б сказати про Мішле, цього чудового історіографа XIX сторіччя, що його сила не в самих його творах, а в його ставленні до своєї творчости? Не в «Історії Франції» і не в «Історії Революції» , а в передмовах до власних книжок? Передмовах, тобто, на сторінках написаних постфактум, де він розбирає ці книжки (сюди можна долучити й принагідні речення, які зазвичай починаються словами: «З дозволу вашого скажу» і є не застереженням ученого, а каденцією музики-виконавця). Інший музика, Ваґнер, власне, який мене оце захопив, у хвилю, коли діставав із шухляди розкішний фрагмент, уже в розпалі роботи відчувши його потребність для твору, про який він ще не думав, компонуючи цей фрагмент, або коли по створенні першої мітологічної опери, а за нею другої і всієї решти, нараз побачив, що зладив цілу тетралогію, мабуть, чи не відчув той самий захват, що й Бальзак, коли цей славнозвісний романіст, обвівши свої книжки чужим і водночас батьківським поглядом і виявивши в одній рафаелівську чистоту, а в другій євангельську простоту, нараз постеріг, у ретроспективному світлі, що його книги стануть ще прекрасніші, якщо їх звести до одного циклу, де ті самі герої з’являтимуться знов і знов, і коли він, зцементовуючи їх докупи, поклав останні й найрозкішніші мазки. То була вторинна єдність але не штучна, бо інакше все б розсипалося порохом, як це було зі стількома циклами пересічних письменників, які, з допомогою сили-силенної заголовків і підзаголовків, удають, ніби мають єдину і трансцендентальну мету. Єдність не примарна і, може, навіть реальніша через свою вторинність, через те, що була породжена в хвилини ентузіазму, коли в ім’я неї залишалося тільки стопити водно шматки. Єдність, несвідома самої себе, а отже, вітальна й алогічна, яка не виключає розмаїття, не заморожує виконання. Вона виринає (цим разом уже злита з цілістю) немов якийсь фрагмент, скомпонований окремо, породжений натхненням, не вимучений штучним розвитком якоїсь тези, зрощений з усією рештою. Перед бурею в оркестрі, що передує поверненню Ізольди, твір сам притягнув до себе напівзабуту мелодію пастушої сопілки. І, безперечно, як могутнє наростання оркестрової партії при наближенні корабля вбирає в себе переливи сопілки, перетворює їх, підхоплює своїм поривом, ламає їхній ритм, випрозорює тональність, прискорює ритм, збагачує інструментування, так, безперечно, і сам Ваґнер відчув радість, віднаходячи в пам’яті пастушу пісеньку, втілюючи її у твір, даючи їй звучати на повен голос. Ця радість не покидає його, зрештою, ніколи. Хоч би як у ньому журився поет, цю журбу завжди розпалює, перевищує — а отже, на жаль, швидко нівечить — радість компоністи. Але тут, так само як помічене оце мною споріднення фрази Вентейля з фразою Ватера, вразила мене якась вулканна віртуозність. Чи не ця віртуозність породжує у великих мистців оману цілковитої, стихійної оригінальносте, на позір — відсвіт позасвіття, а насправді — продукт вигостреної майстерносте? Якщо мистецтво тільки в цьому, воно не реальніше, ніж життя, і мені нема чого за ним шкодувати. Я грав і далі «Трістана» . Відокремлений дзвінкою перебіркою від Вагнера, я чув, як він радіє, як запрошує мене поділити з ним його радість, я чув, як гримить вічно юний сміх і як гупає молотом Зіґфрід; фрази кувалися від цього ще чудовніше, а майстерна техніка служила вже тільки на те, щоб вони могли вільніше опустити землю, полинути птахом, подібним не до Лоенґрінового лебедя, а до аероплана, який на моїх очах у Бальбеку змінював свою енергію у злет, імкнув над хвилями і губився в небі. Птахи найвищого і найпрудкішого лету мають міцніші крила — так, либонь, і нам потрібні ці справді матеріяльні апарати, аби зглибити безмежжя: оті машини марки «Таємниця» у сто двадцять кінських сил, хай навіть, хоч би як високо нам літалося, насолоджуватися тишею безкресих просторів нам заважатиме потужний рев мотору!