Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Овва! Ці мозаїчні очі, сумні й винозорі, задивлені в далечінь, може, допомогли б виміряти відстань, але показати напрямок не покажуть. Тут поле можливостей безкрає, і якщо випадково постане перед нами гола реальність, то настільки переходитиме всі можливості, що ми, приголомшені, впадемо навзнаки, гримнувшись головою об раптово вирослий мур. Констатація руху та втечі навіть не обов’язкова, досить, що ми дійшли висновку про них. Вона обіцяла написати нам листа, ми спокійні, ми вже розлюбили. Лист не надійшов, скринька порожня, «що ж діється?» — знову відроджуються неспокій та кохання. Отакі-то істоти переважно й прикохують нас, нам на горе. Бо кожна нова тривога, яку ми через них відчуваємо, уймає в наших очах щось від їхньої особистости. Ми згодні були покірно страждати, гадаючи, що кохаємо когось поза нами; аж це помічаємо, що наше кохання — це функція нашого смутку, що наше кохання, може, і є наш смуток і що його предмет лише малою мірою чорноволоса дівчина. Та, зрештою, саме такі істоти й кохані.

Найчастіше предмет кохання не тіло, хіба що на ньому зосереджується хвилювання, страх утратити його, непевність, чи дасться знову здобути його. Такого роду тривога зрощена з тілом. Вона надає йому чогось, що вище за красу; і це одна з причин, чому чоловіки, байдужі до красунь, можуть гинути за тими, що здаються нам бридулями. Саме цим істотам, цим утікачкам їхня вдача і наша тривога дають крила. І навіть коли вони з нами, їхній погляд немовби промовляє, що вони зараз знімуться й полетять. Доказом надкраси, якої позичають їм крила, є те, що часто одна й та сама істота для нас то безкрила, то криласта. Боючись її втратити, ми забуваємо про інших. Певні, що вона наша, ми зіставляємо її з іншими і пальму першости віддаємо їм. А що хвилювання та почуття певности можуть змінюватися щотижня, то ми можемо для цієї істоти на одному тижні жертвувати всім, що чарувало нас раніше, а на другому — нею самою, і так може тривати довго. Було б дивним, коли б ми не знали з досвіду (знайомого кожному чоловікові, який бодай раз на віку переставав кохати, забував про жінку), як мало важить така істота сама собою, коли вона більше неприступна або ще неприступна нашим почуттям. І, певна річ, коли ми кажемо: утікачки, це так само стосується ув’язнених, полонянок, навряд чи нам приступних. Отож чоловіки ненавидять звідниць, бо вони допомагають утечі, заманюють спокусою; натомість, кохаючи відлюдницю, залюбки звертаються до звідниць, щоб ті вирвали цю жінку з-під запорів і привели до нас. І якщо зв’язки з викраденими жінками не такі тривалі, як інші, то через те, що страх, що ми їх не здобудемо, чи обава, як би вони не втекли, і становить усю нашу любов, а тільки-но ми їх заберемо в мужа, вирвемо з їхнього театру, тільки-но вилікуємо від спокуси покинути нас, словом, тільки-но відгородимо від будь-якого нашого почуття, вони стають тільки такими, як є, тобто, майже нічим. І їх, таких пожаданих, живо кидає той, хто боявся, що покинуть його самого.

Я сказав: «Як же я не здогадався?» Та хіба я не здогадувався з першого бальбецького дня? Хіба не вгадав я в Альбертині одну з дівчат, під тілесною оболонкою якої ховається, може, не більше істот, ніж у нерозпечатаній колоді карт, ніж у якомусь соборі чи в театрі, куди ще не пускають, але більше, ніж у величезній і далі поповнюваній юрмі. І не тільки численних істот, а й бажань, солодких спогадів, неспокійних пошуків численних істот. У Бальбеку я не дуже хвилювався, тоді я ще не знав, що піду не тим слідом. А проте я відчував повняву Альбертининої істоти, запорожненої до щирця нашаруваннями сили-силенної істот, прагнень, спогадів про втіхи. І тепер, коли вона мені сказала: «Мадемуазель Вентейль», мене поривало здерти з неї сукню, не з тим, щоб поглянути на її тіло, а з тим, щоб крізь тілесну оболонку побачити весь реєстр її спогадів та близьких і палких побачень.

Якої надзвичайної ваги зненацька набувають начебто зовсім благенькі речі, коли кохана істота (або ще не кохана тільки за браком облудности), приховує їх від нас! Само собою страждання не завше викликає у нас почуття любови або ненависті до того, хто його спричиняє; до хірурга, який завдає нам болю, нам байдуже. Але нас дивує, коли жінка ще недавно запевняла, ніби ми для неї все, не бувши всім для нас (жінка, яку нам приємно бачити, цілувати, тримати на колінах), а сьогодні з її раптового пручання ми відчули, що вона не наша. Тоді розчарування будить у нас іноді забуте почуття давньої туги, про яку, одначе, ми знаємо, що викликала її не ця жінка, а ціла хура інших зрад, нагромаджених у нашій минувшині; справді-бо, де взяти одваги, щоб жити, як не зробити необачного руху, щоб уберегтися від смерти, у світі, де любов народжується тільки з брехні і зводиться лише до потреби заспокоєння нашої муки тією істотою, що її завдала? Аби вийти із пригніченого стану, спричиненого відкриттям цієї брехні та цього опору, ми можемо вдатися до гірких ліків — почати впливати на ту, що нам опирається і бреше; впливати наперекір її волі, за допомогою істот, які займають у її житті, як ми відчуваємо, більше місця, ніж ми самі; почати брехати, викручуватися, стаючи дедалі огиднішими в її очах. Але нестерпна мука від такого кохання змушує хворого у зміні пози шукати оманливого зцілення. Овва! На подібних способах упливу нам не збуває! І жахітність такої любови, народженої лише з неспокою, у тім, що ми без упину пережовуємо в нашій клітці порожні слова; ба більше, істоти, яких ми кохаємо, рідко подобаються нам завдяки фізичній бездоганності: вибір робить не наш свідомий смак, а випадкова хвилина туги, хвилина, розтягнена без кінця-краю хибкістю нашого характеру, яка повторює щовечора наші спроби і докочується до вжитку заспокійливих засобів.