Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Уранішні бальбецькі концерти не були далекою минувшиною. А проте о тій порівняно недавній порі я не надто клопотався Альбертиною. У перші дні по приїзді навіть не знав, що вона в Бальбеку. Хто ж мені про це сказав? Ага, Еме. Сонце яскріло золотом, як сьогодні. Славний Еме! Він був радий мене бачити. Але Альбертини він не любив. Не можуть же любити її всі. Авжеж, то він ознаймив мені, що вона в Бальбеку. Звідки йому стало відомо? А, він її перестрів і поводилась вона задерикувато. Ту ж мить, витлумачивши розповідь Еме в іншому сенсі, ніж той укладав у свої слова, моя думка, яка досі усміхнено линула по отих благословенних водах, нагло вибухла, ніби напоровшись на невидиму й небезпечну міну, підступно закладену в цьому місці моєї пам’яти. Еме похвалився, що перестрів її, що вона поводилася задерикувато. Що він мав на увазі? Я зрозумів — вульгарно і тут-таки, заперечуючи, заявив, що Альбертина — душа витончена. Ануж він хотів сказати, що вона — гоморрейка? Вона була з приятелькою; може, вони обіймалися, розглядали інших жінок; може, справді поводилися так, як Альбертина ніколи не дозволяла собі при мені. Хто її приятелька? Де перестрів Еме цю одіозну Альбертину? Я силкувався достоту пригадати те, що казав мені Еме, справдити, чи його слова стосуються того, що я собі уявляв, а чи він мав на думці лише манери. Але даремно я морочив собі голову: той, хто про це себе запитував, і той, хто міг щось пригадати, на жаль, були одною і тою самою особою, мною; я раз у раз роздвоювався, але нічим себе не збагачував. Я запитував, але сам і відповідав — про що ж я міг дізнатися ще? Я вже не думав про мадемуазель Вентейль. Викликаний новою підозрою, мій напад ревнощів був теж новий чи, радше, був продовженням, розвитком підозри; сценою для неї був уже не Монжувен, а дорога, де Еме перестрів Альбертину, а її предметом — приятельки, одна з яких могла супроводжувати того дня Альбертину. Може, якась Елізабет, а може, отих двійко дівчат, яких Альбертина розглядала у дзеркалі в казино, нічим не показуючи, що їх бачить. Безперечно, вона підтримувала з ними стосунки, як і з Естер, Блоковою кузиною. Коли б мені про такі стосунки розповів хтось третій, цього, мабуть, вистачило б, аби я був знищений; та що я уявляв їх собі сам, то мимоволі домішав до своїх підозр стільки непевности, скільки треба було для злагодження болю. Буває, що з пакета підозр людина щодня поглинає у величезних дозах думку про зраду, маленька дещиця якої могла б стати смертельною, якби її в нас упорснуло одне вбивче слово. А ось уже об’яв інстинкту самозбереження: ревнивець без вагань висуває страхітливі підозри з приводу невинних фактів, та добудь йому перший доказ — і він заплющить очі на очевидну істину! Зрештою кохання — хвороба невиліковна, як оті конституціональні аномалії, коли ревматизм попускає лише з тим, щоб його змінили епілептоїдні мігрені. Потому як ревниві мої підозри вщухали, я мав жаль до Альбертини, що вона не досить зі мною ніжна, що, може, й на глум бере мене з Андре. Я з жахом уявляв, що вона про мене подумає, якщо Андре переповість їй усі наші розмови; прийдешність малювалася мені в чорних барвах. Журба розвіювалась тільки тоді, коли нові підозри наштовхували мене на інші домисли або, навпаки, Альбертинина ніжність надщерблювала моє щастя. Хто ж ця дівчина? Треба написати до Еме, спробувати з ним побачитись, а тоді я перевірю його зізнання в розмові з Альбертиною, витягуючи з неї слово по слову. Наразі ж, переконаний, що це Блокова кузина, я попросив Блока (йому було невтямки, з якою метою) показати бодай її фото або, ще краще, познайомити з нею.

Скільки ми отак, через ревнощі, пориваємося пізнати людей, міст, доріг! Ревнощі — це жадоба знань, завдяки якій ми по зернятку визбируємо на той чи той предмет всі можливі відомості, опріч тих, які нам хотілося б мати. Підозра виникає несподівано: нараз пригадається якась плутана фраза, алібі, створене, може, не без наміру. Правда, відтоді ця особа вам на очі не наверталася, проте є ревнощі «у свинячий голос», пробуджувані лише після розлучення, запізнілі ревнощі. Можливо, звичка затаювати в собі деякі пасії: бажання покохати світську дівчину (на зразок тих, яких у супроводі гувернанток я бачив із вікна), а надто ту, про яку мені нагадував Сен-Лу в домі розпусти, бажання пестити гарних покоївок, зокрема — покоївку баронеси Пютбюс, бажання напровесні поїхати на село помилуватися на глід, на квітучі яблуні, на грози, бажання поїхати до Венеції, бажання взятися за перо, бажання жити, як усі, — так от, може, ця звичка затаювати в собі невгамованими всі ці бажання, обмежуючись лише обіцянкою самому собі не забути колись їх виконати, — може, ця багаторічна звичка все відкладати, звичка до того, що барон де Шарлюс знущально охрестив «тягнирезинізмом», зробилася для мене такою універсальною, що поширилася і на мої заздрощі? Намотавши на вуса, що неодмінно колись розпитаю Альбертину про дівчину (а може, дівчат: ця частина розповіді залишалася в моїй пам’яті плутаною, стертою, сказати б, нечитабельною), з якою (або якими) Еме перестрів її, я все зволікав із цим з’ясуванням. У кожному разі не заговорив про це з моєю приятелькою того вечора, щоб не здаватися їй надто ревнивим і не прогнівити її.