Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

«Зрештою, — сказав я гнівливо, — ви багато чого від мене приховуєте, навіть такого, що дірки від бублика не варте… наприклад, це я кажу так, між іншим, ваша триденна подорож до Бальбека». Я додав: «між іншим» як доповнення до «дірки від бублика», аби в разі, якби Альбертина спитала: «А що ж неподобного в моїй подорожі до Бальбека?» — я міг їй відказати: «Вже не пригадую. Я так мало клопочуся, що мені розказують, що в голові в мене каша!» І справді, якщо я згадував про цю триденну поїздку з шофером до Бальбека, звідки з таким запізненням одержав поштівки, то говорив у повному розумінні навмання. Я навіть шкодував, що вибрав такий невдалий приклад; якщо вона тільки встигла обернутися туди й назад, то де їй було взяти часу на влаштування якогось більш-менш тривалого побачення зі своєю пасією. Проте з моїх слів Альбертина виснувала, що я знаю всю правду і тільки приховую її від неї; віднедавна вона була переконана, що я загадую стежити за нею в той чи інший спосіб, у кожному разі, як вона сказала тиждень тому Андре, «я поінформований про її життя краще за неї саму». Отож вона урвала мене зовсім не обов’язковим зізнанням, бо, зрештою, я ні про що не здогадувався. І це зізнання розчавило мене: такі великі «ножиці» були між правдою, яку спотворила брехтя, та уявленням, яке, повіривши в її брехні, закохана в брехтю людина створила собі про цю правду. Коли я сказав: «Ваша триденна поїздка до Бальбека, це я кажу так, між іншим», Альбертина перепинила мене, говорячи щонайприроднішим тоном: «Ви хочете сказати, що подорож до Бальбека липова? Авжеж! І для мене завжди було загадкою: чому ви вдавали, ніби в цю липу вірите? А тимчасом усе було дуже просто.

Шофер мав там свої справи. Він не смів вам про це сказати. Тоді я його пожаліла і вигадала поїздку до Бальбека. Що вдієш, така я вже вродилася! А потім на мою ж таки голову валяться усі ці історії! Він просто висадив мене в Отейлі, в моєї приятельки на вулиці Першопречистенській, і я три дні вмирала там з нудьги. Тепер ви бачите, що все це пусте, не варте дірки з бублика. Я вже почала гадати, що ви, може, все знаєте, коли побачила, як вас розвеселило тижневе запізнення поштівок.

Визнаю, що це було курям на сміх, краще було зовсім не посилати поштівок. Та не моя це провина. Я купила їх загодя і віддала шоферові, перш ніж він висадив мене в Отейлі, і що ж — цей лобур забув їх у кишені, замість послати у конверті бальбецькому другові, який мав пересилати їх вам. А я була певна, що вони вже дійшли. Щофер похопився аж через п’ять днів і, замість доповісти мені, мерщій їх, дурило, до Бальбека. Ох, і намилила ж я йому голову, коли він зізнався! Отакий жмуд! На віддяку за те, що я три дні сиділа, як у криміналі, аби він міг залагодити родинні справунки, цей цимбал змусив вас даремно хвилюватися! Я боялася вистромити носа в Отейлі, щоб мене, крий Боже, ніхто не побачив. Тільки разок і вийшла, та й то перебрана за чоловіка, так, більше з пустощів. На моє безголов’я, мабуть, я народилася у понеділок, перший, на кого я нахопилася, був цей жидик, ваш друг Блок. Але навряд, щоб ви дізналися від нього, що подорож до Бальбека відбулася лише в моїй голові, бо я ладна забожитися, що він мене не впізнав».

Я не знав, що сказати, розчавлений такою масою брехні й намагаючись не показати свій подив. Я вжахнувся, але бажання прогнати Альбертину не виникало. Зате страшенно хотілося плакати. Це бажання викликала не сама брехня і не крах усього, в що я вірив, вірив так свято, аж мені оце ввижалося, ніби я у зрівняному з землею місті, де не стоїть жодного будинку, де гола земля їжачиться лише грузами цегли, — на плач мені збиралося через те, що протягом трьох днів, поки вона нудилася у приятельки в Отейлі, їй ні разу не спала охота, чи хоча б думка, провести нишком день у мене або викликати мене телеграмою до Отейля. Але віддаватися роздумам було ніколи. Головне, не здаватися здивованим. Я усміхнувся з міною людини, яка знає більше, ніж говорить. «Але ж це тільки краплина у житейському морі! Так, наприклад, сьогодні ввечері я дізнався у Вердюренів, що те, що ви мені розповідали про мадемуазель Вентейль…» Альбертина бликала на мене спідлоба з болісною гримасою, намагаючись вичитати в моїх очах, що я знаю. А знав я і збирався сказати про уподобання мадемуазель Вентейль, хоча насправді я довідався про нього не у Вердюренів, а колись у Монжувені. А що я зумисне ніколи не казав про це Альбертині, то міг удавати, ніби просвітився допіро цього вечора. І після всього пережитого мною в трамвайчику я відчув майже радість: адже той монжувенський спомин, хай би я і звертався до нього заднім числом, залишався безперечним доказом, ударом кийка для Альбертини. Принаймні цим разом мені вже не треба було «прикидатися, що я знаю» і «тягнути за язика» Альбертину: я таки знав, бачив у освітлене вікно в Монжувені. Даремно Альбертина запевняла, ніби її стосунки з мадемуазель Вентейль та її приятелькою були зовсім невинні; якби я присягнув (без брешу), що мені відомі звички цих жінок, чи ж могла б вона твердити, що, живучи з ними так близько, називаючи їх «моїми старшими сестричками», вона не наражалася на їхні перелещування, відмагання від яких загрожувало б розривом? Але я не встиг сказати правду. Альбертина, гадаючи (як у випадку з вигаданою бальбецькою подорожжю), що я знаю все чи то від мадемуазель Вентейль (якщо вона була у Вердюренів), чи то просто від пані Вердюрен, яка могла говорити про неї з мадемуазель Вентейль, Альбертина не допустила мене до слова і призналася мені в речах, прямо протилежних тому, що я припускав. Але це признання, доводячи, що Альбертина ніколи не переставала мені брехати, завдало мені, мабуть, ще більшого болю, тим паче, що, як допіро згадувалося, я більше не ревнував її до мадемуазель Вентейль. Отож, випереджаючи мене, Альбертина випалила: «Виходить, сьогодні ввечері вам стало відомо, що я брехала, твердячи, що мене майже виховала подруга мадемуазель Вентейль? Справді, я вам прибрехала. Але я відчувала, що так мало важу для вас, я бачила, як вас захоплює музика цього Вентейля, і по-дурному подумала, що зацікавлю вас собою, коли скажу, що одна з моїх колежанок — оце вже правда, присягаюсь! — дружить із приятелькою мадемуазель Вентейль, і вигадала, що знаю їх добре обох. Я відчувала, що вам набридла, що ви вважаєте мене за дурненьку; я гадала, що, признаючись у близькості з ними, я зможу переказати вам подробиці про Вентейлів доробок і виросту у ваших очах, що це нас ізблизить. Я брешу тільки з ніжних почуттів до вас. І треба ж було відбутися цьому нещасному вечорі у Вердюренів, аби ви докопалися до правди, та ще, може, зрештою й пересоленої! Закладаюся, що приятелька мадемуазель Вентейль сказала, що не знає мене. Вона бачила мене принаймні двічі у моєї колежанки. Природно, я не досить шиковна для людей таких славних. Вони воліють сказати, що не бачили мене зроду». Сердешна Альбертина! Мавши намір своєю заявою про те, що вони були з подругою мадемуазель Вентейль нерозлийвода, відтягти «розрив» і наблизити мене до себе, вона доскочила свого, як це часто трапляється, зовсім не завдяки тому, на що робила ставку. Те, що вона підкована в музиці ліпше, ніж я думав, анітрохи не перешкодило б мені порвати з нею тамтого вечора, у трамвайчику; натомість слова, мовлені з цією метою, одразу ж поєднали нас узами ще міцнішими, ніж неможливість розлуки. І все ж Альбертина дала хука, але не в оцінці можливого враження від цих слів, а в розумінні його причини, причина ж полягала не в тім, що я дізнався про її музичну культуру, а в тім, що я дізнався про її паскудство. Мене нагло зблизило з нею, ба більше — прикувало до неї, не очікування розкошів (чи то пак не розкошів — легкої втіхи, та й годі), а корчі болю.