Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

«Я завжди і скрізь говорю про вас із такою симпатією!», бо в ньому таки озивалося якесь тепле почуття, коли він відгукувався про пана да Шарлюса. Барон мав для Брішо передусім той чар, якого професор здебільшого шукав у світському житті, і чар цей полягав у наочному існуванні взірця того, що довго уявлялося йому поетичною вигадкою. Брішо, який часто тлумачив другу Верґілієву Еклоґу, не вельми тямлячи, фантазія це чи реальний факт, знаходив в старощах у розмові з паном де Шарлюсом дещицю тієї втіхи, якої заживали його метри, панове Меріме й Ренан, а також його колега пан Масперо [95] Це друга згадка про єгиптолога Гастона Масперо (1846–1916), чий твір «У часи Рамзеса та Ашурбаніпала» Оповідач читав раніше (див. «У затінку дівчат-квіток»). , подорожуючи по Еспанії, Палестині чи Єгипті й упізнаючи в краєвидах і в сучасному людові Еспанії, Палестини чи Єгипту кін і незмінних акторів античних сцен, що їх вони вивчали по книжках. «Скажу без наміру образити цього шляхетного рицаря, — заявив Брішо, їдучи зі мною в машині, — що він просто казковий, коли коментує свій сатанинський катехізм із майже шарантонським запалом і з затятістю, тобто, я хотів сказати — щиросердістю еспанського місіонера та емігранта. Запевняю вас: удаючись, із вашого дозволу, до фразеології монсеньйора д’Юльста, я не нуджуся в ті дні, коли мене відвідує цей феодал, який, прагнучи боронити Адоніса від нашої доби недовірків, піддався інстинктам своєї раси і став хрестоносцем Содома». Слухаючи Брішо, я був із ним не сам. Відколи покинув дім, я чув себе пов’язаним таємничими нитками з дівчиною, хоча була вона в цей час у себе в покоях. Навіть розмовляючи з якимсь гостем Вердюренів, я мав невловне відчуття Альбертини подібно до відчуття власних членів; коли ж я, бувало, думав про неї, то щоразу з прикрим почуттям абсолютного свого рабства, як думають про власне тіло. «Ач яка пащекуха, — тягнув Брішо, — проповіді цього апостола переплюнуть усі коментарі до «Розмов у понеділок»! Подумайте: я сам чув від нього, що трактат про етику, в якому я завжди цінував найблискучішу моральну концепцію нашої доби, наш вельмишановний колега Ікс написав, натхнений молодим листоношею. Звертаю вашу увагу на те, що мій славетний приятель, розвиваючи свої думки, не вважав за потрібне назвати нам ім’я цього ефеба. Тут він виявив більше добропристойносте або, як хочете, менше вдячносте, ніж Фідій, який вирізьбив ім’я улюбленого атлета на кільці свого Юпітера Олімпійського. Барон не знав цієї історії. Можете уявити, як захопило його це правовірство! Сподіваюся, ви мені повірите, що за кожного обговорення з моїм колегою якоїсь тези докторської дисертації, я виявляю в бароновій діалектиці, зрештою, дуже тонкій, ту саму присмаку, якої пікантні викриття надали в очах Сент-Бева недостатньо відвертому творові Шатобріана. Від нашого колеги, в якого голова золота, а самого золота кіт наплакав, телеграфіст перейшов до баронових рук — «усе честь по честі» (треба було чути, яким тоном він це мовив!). А що цей Сатана — найпослужливіший із людей, то він добився для свого піклованця місця в колоніях, звідки той, вдячна душа, надсилає йому час від часу добірні фрукти. Барон частує ними своїх високих гостей; молодикові ананаси зовсім недавно прикрашали стіл на Набережній Конті, змушуючи пані Вердюрен, цього разу без єхидства, зробити таке зауваження: «Виходить, пане де Шарлюс, ви маєте в Америці якогось вуйка чи сестринця, якщо дістаєте звідти такі ананаси!» Признаюся, коли б я знав тоді правду, то їв би їх з усмішкою, читаючи in petto [96] Про себе, подумки (італ.) . початок Горацієвої оди, яку любив згадувати Дідро. Загалом, як мій колега Буасьє, гуляючи від Палатина до Тібура, я запозичаю з розмов із бароном набагато повнокровніше та яскравіше уявлення про письменників Августового віку [97] Натяк на «Археологічні прогулянки» (1887) Ґастона Буасьє (1823–1908). Палатін — один із римських пагорбів. Тібур — це місто Лаціум. . Даймо тут спокій добі занепаду і не чіпаймо греків; досить того, що я одного разу сказав цьому чарівкому панові де Шарлюсу, що при ньому я сам почуваю себе, як Платон у Аспазії [98] Афінська егерія (порадниця) Аспазія жила в другій половині V сторіччя перед Р.X. Була супутниця Перікла і приймала у себе письменників і філософів, зокрема Платона і Сократа. . Щоправда, я збільшив у пропорціях обох персонажів; мій приклад, як висловлюється Лафонтен, узятий із череди «менших скотинок». Хоч би там як, ви, певно, не подумали, що барон почувався ураженим. Ба більше, я ніколи ще не бачив, щоб він так щиро радів. Його аристократичну флегму порушила дитинна веселість. «Які облесники всі ці сорбоннари! — крикнув він захоплено. — Подумати лишень, скільки літ довелося мені прожити, аби хтось порівняв мене з Аспазією! Таку стару руїну, як я! О, де моя молодість?» Бачили б ви його, коли він це говорив, густо своїм звичаєм напудрований, і — в його літа! — напахчений, як халахур! А поза тим, поза своєю генеалогічною манією, він найкраща людина у світі. Ось чому я побивався б з розпачу, якби сьогоднішній розрив був би остаточним. Мене здивувало, чому молодик так зґедзився. В останній час він тримався з бароном як сеїд, як ленник, — бунтом і не пахло. Маю надію, що в кожному разі, навіть коли б (Dii omen avertant [99] Правильно — quod di omen avertant — Хай боги відвернуть це віщування! Цицерон. Філіппіки, III, XXXV. ) баронові вже не судилося повернутися на Набережну Конті, схизма на мене не пошириться. Ми обидва виграємо від такого, скажімо, обміну: я ділюся своїми скромними знаннями, а він — своїм досвідом. (Далі ми побачимо, що хоча пан де Шарлюс не спопелив професора своїм гнівом, його симпатія до університетника так упала, що він уже судив про нього без жадної поблажливосте.) І, присягаюся, обмін у нас із ним такий нерівний, коли барон відкриває мені те, чого його навчило життя, що я не можу погодитися з Сільвестром Боннаром, що сон, іменований життям, найкраще сниться в бібліотеці».