Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

Я все думав про Альбертину, а Франсуаза, вступаючи до мого покою, не квапилася розбити мою тривогу словами: «Листів нема». Але від часу до часу, впускаючи в мою журбу якусь чужу думку, мені вдавалося щось освіжити, провітрити тяжку задуху мого серця. Увечері, якщо я міг задрімати, за снодійне мені правив спогад про Альбертину; коли воно втрачало свою силу, я прокидався. Про Альбертину я думав і уві сні. Був то особливий сон, присвячений їй, думати про щось інше, як наяву, я б не знайшов сили. Сон, пам’ять — ми спимо завдяки взаємодії цих двох субстанцій. Коли я прокидався, моя мука замість вигаснути тільки росла. Щоправда, забуття робило своє, але навіть воно сприяло ідеалізації моєї коханої і через це й ототожненню мого первісного болю з іншими аналогічними, для загострення його. Сам її образ був ще якось стерпний. Але коли я починав думати про її кімнату, про її порожнє ліжко, про її фортепіано, про її авто, я тратив сили, заплющував очі, похиляв голову на ліве плече, як людина, що от-от зомліє. Грюкіт дверей завдавав мені такого самого гострого болю, бо не вона їх відчиняла.

Я не мав відваги спитати, чи є телеграма від Сен-Лу. Коли нарешті телеграма прийшла, вона засвідчила, що все відкладалося. Там стояло: «ПАНІ ПОЇХАЛА НА ТРИ ДНІ». Я витримав чотири дні, які спливли після її від’їзду, лише завдяки тому, що казав собі: «Це тільки справа часу, не мине й тижня, як вона буде тут». А проте ці слова не допомагали моєму серцеві, моєму тілові впоратися із завданням жити без неї, вертатися до порожнього дому, проходити повз двері її покою (відчиняти двері я не важився), знаючи, що її там немає, лягати спати, не віддавши їй на добраніч, — ось на які речі моє серце мусило згоджуватися в їхній страшній сукупності і жити так, ніби мені вже зроду не судилося побачити Альбертини. Але якщо я давав собі раду з усім цим уже чотири дні, виходить, я витримаю й надалі. І, може, незабаром думка, яка помагала мені тепер жити, — надія на швидке Альбертинине повернення, — стане непотрібна (я зможу сказати собі: «Вона ніколи не повернеться» і жити й далі, як ці чотири дні): так поранений, знову навчившись ходити, може обійтися без милиць. Певна річ, вертаючись вечорами, я задихався від пустки і від самоти, мене облягали спогади, вишикувані в безконечний шерег, спогади про ті вечори, коли Альбертина чекала на мене; але мене муляла думка і про вечір учорашній, передучо-рашній і про два попередні — тобто про три вечори, які поминули після Альбертининої втечі, вечори, які я провів без неї, сам, а проте вижив, — вечори, які складали ціле пасмо, пасмо ще благеньке проти того, іншого, але кожний новий прожитий день, може, буде це пасмо ткати й ткати. Я не оповідатиму ні про листа, в якому найгарніша з усіх парижанок, сестриниця дукині Ґермантської, давала згоду віддати мені руку, ні про перемови, які вів зі мною дук Ґермантський, діставши благословення її батьків, які ради щастя їхньої доньки примирилися з таким мезальянсом. Подібні події можуть лестити самолюбству, але вони надто болісні тоді, як ми кохаємо. Нам хотілося б, але делікатність не дозволяє, повідомити про цю новину тій, яка нас оцінює менш корисливо і, зрештою, не змінила б своєї оцінки, якби довідалася, що в очах когось іншого ми виглядаємо інакше. Те, що писала дукова сестриниця, могло тільки роздратувати Альбертину.

Відтоді, як я прокидався, і мене знову починала в’ялити зажура, що її проганяв сон, зажура, подібна до книги, закритої на хвилю, яка тепер не відставала від мене аж до вечора, всі мої враження, зовнішні чи внутрішні, завжди пов’язувалися з якоюсь думкою про Альбертину. Хтось подзвонив: це лист від неї, а, може, вона сама! Коли я почувався добре, коли я не був таким нещасним, мене не мордували ревнощі, моя приятелька не викликала в мені нехоті, мені хотілося знов швидше побачити її, поцілувати, хотілося весело збавляти з нею все моє життя. Телеграфувати їй: «ПРИЇЗДІТЬ ШВИДШЕ» — здавалося мені річчю цілком простою, тоді як нове моє самопочуття змінило не тільки мій внутрішній світ, а й довкілля, зробило його приступнішим. Якщо я був у похмурому настрої, то все моє завзяття на неї оживало, я вже не мав охоти цілувати її, не вірив, щоб вона могла зробити мене коли-небудь щасливим, я хотів тільки шкодити їй, перелюбити її в інших. Але наслідок цих різних настроїв був однаковий: Альбертина мала якнайшвидше вернутися. А проте, хоч як би я радів її поверненню, відчував, що незабаром знову нападуть ті самі гризоти і що, шукаючи щастя у задоволенні духовного прагнення, ми чинимо так само наївно, як коли б хотіли дійти до крайнеба, прошкуючи усе прямо і прямо. Що дужче наше прагнення, то далі від нас його правдиве посідання. Якщо щастя чи, принаймні, життя без муки є річ досяжна, то треба до нього йти не через заспокоєння, а через поступове зменшення, а в кінці і цілковите згасання прагнень. Ми хочемо бачити істоту, яку кохаємо, а краще б її не бачити, бо тільки забуття може згасити нашу жаду. Уявляю, як письменник, поборник такої істини,