Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

Не вартий біль наш погляду її.[2] Ронсар, «Сонети для Гелени», Книга II, ЬХІІІ, в.4.

а зовсім протилежне почуття, що означало: «Як! Невже через неї він міг так побиватися, журитися і шаленіти?» Треба визнати, що таке ставлення до особи, яка завдала нам стільки страждання, занапастила нам життя, а іноді навіть спричинялася до смерти когось нам близького, подибується частіше, ніж поводження давніх троянців, тобто поводження нормальне. Діється так не лише тому, що кохання надто особистісне, і не тому, що дивитися на нього як на щось, чого можна уникнути, і філософувати про шаленство інших цілком нормально, коли ми самі не кохаємо. Ні, тут зовсім інша річ: коли почуття сягло напруження, що завдає стільки муки, конструкція утворена із вражень, посталих між обличчям жінки і очима закоханого чоловіка (той велетенський, скорботний кокон, який оповиває його і вкриває, наче шар снігу, залеглого на джерелі), які поширилися вже досить далеко, щоб точка, де спиняється погляд коханця, точка, де сходяться його втіхи і страждання, була так само далека від точки зору інших, як справжнє сонце від того місця, де його світляний згусток здається нам сонячним диском. Ба більше, під хризалідою страждання і ласки, які застують очам закоханого метаморфози коханої істоти, обличчя встигає змарніти і змінитися. Отже, обличчя, побачене колись уперше очима коханця, дуже несхоже на те, яке він почав бачити, кохаючи і страждаючи, так само воно далеке, у протилежному сенсі, від того обличчя, яке бачив тепер байдужий глядач. (Що було б, ,якби замість фотографії дівчини Робер узрів подобизну давньої коханки?). Щоб нам відчути такий подив, ми можемо навіть не бачити вперше ту, яка спричинила стільки катастроф. Часто ми знаємо її не ліпше, ніж мій дід у перших Адольф знав Одетту. Тоді оптична відмінність поширюється не лише на фізичний аспект, а й на характер, головно самобутній. Цілком імовірно, що жінка, яка варить воду із закоханого в неї чоловіка, завжди прихильна до того, хто на неї не зважає: так Одетта, така жорстока зі Сванном, була лагідною «дамою в рожевому» з моїм дідом у перших Адольфом. Або ж особа, яка зважує кожен свій крок, яка навіює коханцеві страх, рівний страхові перед божеством, постає перед тим, хто її кохає, істотою цілком пересічною, залюбки згодною на все те, чого ми хочемо, як коханка Робера де Сен-Лу, яка була для мене лише «Рахилю, ти від Бога», яку не раз і не два пропоновано мені. Я згадував, як уперше побачив її з Робером, згадував свій подив на думку, що можна мордуватися через незнання, чим займалася ця жінка чи іншого вечора, чи не шепнула вона чогось комусь на вушко, чому вона збиралася порвати стосунки. Я здавав собі справу, що все моє минуле, пов’язане з Альбертиною, до якого я болісно тягнувся всіма фібрами душі, всією своєю істотою, мало видаватися Сен-Лу так само незначним; може, й мені Альбертина колись стане така сама байдужа; може, я помалу перейду, пройнявшись думкою про незначне або, навпаки, важливе Апьбер-тинине минуле, від того стану духу, в якому я був, до того, в якому перебував Сен-Лу; адже я не тішив себе ілюзіями з приводу того, що міг думати Робер, що могла думати кожна людина, не закохана так, як я. І я не надто від цього страждав. Полишмо гарненьких жінок на волю чоловіків без уяви. Я пригадав трагічну спробу зрозуміти стільки життів, якою є геніальний і несхожий Одеттин портрет пензля Ельстіра, — це не стільки портрет коханки, скільки спотворений образ кохання. Йому бракувало тільки однієї речі — такої звичної в портретах — бути твором великого маляра і водночас коханця (подейкували, ніби Ельстір мав з Одеттою любовний зв’язок). Усе життя закоханого чоловіка, шаленство чийого ніхто не розуміє, все життя Сваннове свідчить про цю несхожість. Але коли коханець стає ще й малярем, як Ельстір, то таємниця розкривається: ви бачите губи, яких ніхто ніколи не помічав у цієї жінки, ніс, якого ніхто не спостеріг, поставу, про яку ніхто й гадки не мав. Портрет ніби промовляє: «Ось що я кохав, ось що змушувало мене страждати, ось чим я милувався — усе на цьому полотні». Тоді я пробував приписати Рахилі все, що їй приписував сам Робер, зате тепер, за допомогою гімнастики в протилежному керунку, я силкувався усунути те, що мої почуття й думки вносили в образ Альбертини — я хотів уявити її такою, якою мав бачити її Сен-Лу, якою я бачив Рахиль. Але навіщо це все? Навіть якби ми на власні очі побачили цю ріжницю, чи ж ми повірили б у неї? Коли раніше в Бальбеку Альбертина очікувала мене під енкарвільськими аркадами і стрибала до мого авта, вона ще не тільки не «роздобріла», а навпаки, від надмірних управ схудла; кощава, споганена бридким капелюшком, з-під якого стирчав кінчик негарного носа і було трохи видно щоки, білі, як робаки, вона приховувала свою сутність, проте й цього було досить, щоб я міг упізнати з її стрибка в авто, що це вона, що вона не спізнилася на зустріч і не гайнула деінде; цього вистачало; те, що ми кохаємо, надто міцно зрослося з минулим, надто належить часові, разом утраченому, щоб ми потребували всієї жінки; ми хочемо тільки бути певними, що це вона, не вклепатися, а це куди важливіше, ніж краса для закоханого; щоки можуть запасти, тіло схуднути, навіть для тих, хто раніше пишався перед іншими посіданням такої довершеної вроди — цієї пички, цього незмінного знаку жіночої особи, цього алгебраїчного кореня, цієї константи досить, щоб чоловік, якого чекають великі справи і який закоханий у неї, не міг розпоряджатися жодним вільним вечором; бо він увесь свій час проводить за чесанням, аж поки вона засне, волосся коханої жінки або просто залишається поряд, аби у неї, щоб бути з нею чи щоб вона була з ним, чи зрештою, щоб вона не була з іншим..