Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

Звичайно, фізичного удару в серце, завданого нам такою розлукою і (завдяки необмеженим можливостям, якими наділене тіло для реєстрації вражень) здатного знову вернути нам муки, спізнані у важкі періоди нашого життя, так, цього удару в серце, може, завданого трохи з умислом — так мало ми переймаємося стражданнями ближніх, — тією, що бажає, щоб ми рвали на собі волосся, чи то тому, що, тільки вдаючи від’їзд, жінка прагне здобути кращі умови існування, чи, по-кидаючи нас назавше — назавше! — хоче нас вразити, по-мстившись, чи щоб залишатися коханою, або (бажаючи зоставити по собі добру пам’ять) щоб миттю розірвати це плетиво утоми і байдужости, які вона відчула, — такого удару в серце ми обіцяємо уникати, ми мовимо одне одному, що розійдемося мирно. Але розійтися мирно вдається дуже рідко, бо якби існувала згода, ніхто б не розлучався. Крім того, жінка, до якої нам зовсім байдуже, відчуває в глибині душі, що, втомившись від неї, ми, знову ж зі звички, все дужче прихиляємося до неї, і вважає за найважливішу умову розлучення без сварки — випередити партнера. Але вона боїться, що коли попередити партнера про розрив, він цього не допустить. Кожна жінка відчуває: чим більша влада її над чоловіком, тим важче вирватися від нього, і тоді найкращий спосіб — втеча. Втікачка — значить королівна, та й край. Звісно, між нудьгою, яка нас щойно убивала в її товаристві, і жагучою потребою по її відході знову вернути її, існує ціле провалля. Але це можна пояснити, зрештою, не тільки причинами, уже викладеними мною в цьому творі, а й іншими, про які піде мова далі. Передусім розрив настає тоді, коли байдужість — щира чи удавана — доходить краю, як найбільше відхилення маятника.

Жінка переконує себе: «Ні, так довше тривати не може», — бо чоловік торочить їй лише про розлуку або думає про неї; і кидає його вона. Тоді маятник опиняється на протилежному кінці, і відстань збільшується максимально. Протягом секунди він повертається на своє місце — всупереч усім доказам, це так природно! Серце тьохкає, а проте утікачка уже не та жінка, яка жила з нами. Її життя з нами, аж надто знайоме, нараз бачиться нам обік інших, з якими вона неминуче поєднається, і, може, власне, вона й пішла від нас ради цього поєднання. Отже, щедроти нового життя утікачки справляють зворотну дію на ту, хто була з нами, і чию втечу, може, саме вони й готували. В низці душевних порухів, які ми можемо вгадати і які творять частину життя разом із нами, неприховане наше нехтування нею, наші ревнощі (ось чому чоловіків кидали жінки майже завше з тих самих нечисленних мотивів: через їхній характер, а також через однакову реакцію: кожного зраджували по-своєму, так само як кожен застуджувався по-своєму), — в ній низці, не дуже й таємничій для нас, душевні порухи перегукуються з тими душевними порухами, яких ми не знали. Може, вона листувалася або спілкувалася через посередників з тим чи іншим чоловіком або жінкою, чекала знаку, який, мабуть, ми, самі того не відаючи, подавали їй, кажучи: «Пан Ікс відвідав учора мене», якщо вона умовилася з паном Ікс, що напередодні втечі до нього вона завітає до мене. Який простір для здогадок! Я так уміло відтворював правду (по спромозі), що одного разу, помилково розкривши листа, адресованого одній з моїх приятельок, побачив, що той лист зашифрований. Там писалося так: «Чекаю все ще знаку, щоб піти до маркіза де Сен-Лу, попередьте його завтра телефоном»; я уявив собі щось на кшталт утечі; ім’я маркіза де Сен-Лу означало в листі щось інше, бо моя приятелька не знала Робера, але чула, як я про нього згадував, це радше скидалося на прізвисько, наведене знічев’я. Отож, листа було адресовано не моїй приятельці, а якійсь особі в цьому самому домі, чиє прізвище переплутано. Лист не містив у собі ніякого шифру, він був написаний поганою французькою французжчиною. Його авторка була американка, справді знайома Робера де Сен-Лу, як я від нього дізнався. Дивний спосіб виписувати деякі літери насунув мені думку про прізвисько, хоча насправді там стояло справжнє ім’я, тільки чужинецьке. Отож бо, того дня всі мої підозри були вилами по воді писані. Проте інтелектуальна арматура, яка кріпила всі ці притягнуті за вуха факти, мала таку правильну форму, дихала такою правдивістю! Коли через три місяці моя приятелька (яка тоді збиралася звікувати зі мною вік) покинула мене, все сталося саме так, як я уявляв це собі першого разу. Знову надійшов лист із такими самими особливостями, якими я помилково наділив першого листа, але які цього разу справді грали ролю умовного знаку, і це було найбільшим лихом мого життя. А проте, над душевною мукою взяла гору цікавість: мені кортіло дізнатися, за що на мене впало таке безголов’я: за ким Альбертина сохла, до кого пішла. Але джерела таких великих подій подібні до джерел річок — даремно ми обстежуємо земну поверхню, їх не знайти. Чи не задумувала Альбертина свою втечу давно? Я раніше не надавав ваги тому (це здавалося мені маніжністю і злим гумором, тим, що Франсуаза називала «губи копилити»), що відтоді, як Альбертина перестала мене цілувати, вона супилася, трималася прямо, ніби аршин проковтнула, про звичайнісінькі речі мовила сумним голосом, робила все спроквола, ніколи не всміхалася. Я не міг би твердити, що вона якимись діями, якимись учинками підтримувала зв’язок із зовнішнім світом. Щоправда, Франсуаза згодом розповідала, що напередодні її втечі вона заходила до Альбертининого покою, але не побачила нікого, штори були запнуті, одначе протяг і галас за вікном свідчили, що вікно розчинене. Альбертина вийшла на балкон. Але навряд, щоб вона могла з кимось забалакати: запнуті на вікні штори пояснювалися, певне, тим, що я боявся протягу, і хай штори не вберегли б мене від нього, але в кожному разі завдяки їм Франсуаза не могла розгледіти з коридора, чому так рано відчинено віконниці. Напередодні Альбертина непомітно забрала з мого покою чималу паку паперу і пакувального полотна, в які вона цілу ніч пакувала свої незліченні пеньюари й шлафроки, аби вранці поїхати. Це єдиний факт, та й годі. Я не надаю ваги тому, що ввечері вона майже силоміць повернула мені тисячу франків, які була мені винна, тут нема нічого дивного: в грошових справах Альбертина відзначалася незмірною скрупульозністю.