Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Третім привидом була негритянка, рабиня, що поїхала на дрожці того дня, коли в дім прийшли молодий з молодою. Невільницею поїхала, такою ж і повернулася в шістдесят шостому році, цього разу пішки — величезна жінка з дратівливим і водночас спокійним лицем: маска чорної трагедії між явами. Після смерті її власника і доти, доки вона нарешті переконалася, що ніколи не побачить ні його, ні свого чоловіка — «хлопця», що пішов із хазяїном на війну й теж не вернувся, ця жінка нізащо не погоджувалася покинути сільський будиночок, який їй доручили доглядати. Після батькової смерті син приїхав туди, щоб замкнути дім та забрати батьківське майно, й запропонував забезпечити негритянку. Вона відмовилася. Відмовилася також забратися звідти. Обробляла там городець, жила самотою, чекала на чоловіка й не хотіла вірити чуткам про його смерть. Власне, була одна непевна чутка. Буцімто після того, як хазяїн загинув у рейді кавалерії Ван-Дорна на склади Ґранта в Джефферсоні, чорношкірий раб упав у розпач. Якось уночі він зник із бівуаку. Невдовзі пішли поголоски про схибленого негра, якого затримують на конфедератських пікетах біля лінії фронту й щоразу він меле одне і те ж — про взятого в полон хазяїна, за якого янкі хочуть дістати викуп. Нізащо не вдавалося його переконати, що цього власника вбили. «Ні, сер, — відказував він. — Тільки не массу Ґейла. Тільки не його. Вони б не посміли вбити Гайтавера. Не посміли б. Десь замкнули його й домагаються, щоб сказав, де ми з ним приховали хазяйчин кавник і золоту тацю. Це все, що від нього хочуть». Кожного разу він утікав. А одного дня з федеральних позицій надійшла новина про негра, що з лопатою напав на офіцера-янкі, а той, щоб урятуватися, мусив застрелити нападника.

Його жінка довго в це не вірила. «Він такий дурень, що міг би це зробити, — казала вона. — Але такий дурень не кинеться з лопатою, бо не зуміє відрізнити янкі від свого». Більше року отак торочила. А тоді прийшла до синового дому, який покинула десять років тому й ні разу не навідала. Свої пожитки вона принесла в хустинці. Увійшла в оселю й сказала:

— Ось і я. Чи досить у вас дров, щоб зварити вечерю?

— Ви тепер на волі, — відповів їй син.

— На волі? — перепитала негритянка. Вона говорила із спокійним, задумливим, сумним презирством. — На волі? А що вона дала, оця воля? Хіба що массу Ґейла вбила, а з Помпа такого дурня зробила, якого сам Господь не зумів би створити. Воля? Не кажіть мені про неї.

То був третій привид. З ним дитина («і сам я тоді був не кращий за привида», — думає тепер ця дитина біля вікна, розпливаючись у темряві) говорила про духа. Не втомлювалися розмовляти, дитина — захоплено, наполовину з жахом, наполовину із захватом, а стара жінка — із задумливою лютою скорботою та гордістю. Хлопчикові ж це здавалося просто тихим трепетом від захвату. Він не вбачав нічого жахливого в тому, що його дід, як розповідали, «вбивав людей сотнями», а негр Помп загинув, спробувавши вбити людину. Нічого жахливого, бо вони були тільки духами, ніколи не баченими в плоті, героїчними, простими й палкими; натомість батько, якого він знав і боявся, був невмирущий привид. «Отож не дивно, — міркує він, — що я перескочив через покоління. Не дивно, що я не мав батька й уже вмер одної ночі, двадцять років перед тим, як з’явився на світ. І що єдиний мій порятунок — повернутися вмирати туди, де моє життя обірвалося раніше, ніж почалося».

Вступивши до семінарії, він часто думав, як розкаже це їм, старшим, піднесеним, освяченим людям, що стали долею церкви, якій він віддався. Як підійде до них і скаже: «Слухайте. Господь має закликати мене до Джефферсона, бо там згинуло моє життя, збила його куля з сідла, з коня на скаку, вночі на джефферсонівській вулиці, за двадцять років до того, як воно зачалося». Спершу він гадав, що зможе це мовити. Вірив, що вони зрозуміють. Адже прийшов до них, вибрав покликання священика задля такої мети. Але не тільки в те він вірив. І в церкву вірив, у все, що від неї відгалужується й нею породжується. Вірив, повен спокійної радості, що коли і є на світі прихисток, то це храм Божий, що коли правда й може десь ходити оголеною, без сорому та боязні, то це в семінарії. Повіривши, що пізнав своє покликання, він бачив своє майбуття, своє життя цілісним, у всьому досконалим і непорушним, як чиста класична ваза, коли дух може народитися знову, захищений від бурі в житті, й так само вмерти — у спокої, під далеке завивання підманутого вітру, позбувшись тільки жмені зотлілого праху. Ось що означало слово «семінарія»: тихі надійні стіни, в яких скутий, спутаний облаченням дух знову навчиться ясності, щоб без жаху та тривоги споглядати свою наготу.