Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

В цю хвилину повз них пройшов «Консолідейшн», що тяг за собою дванадцять вагонів.

— Додому їду, — гордо заявив він.

— Та ти не розмістиш стільки вагонів на поромі! Візьми їх за два рази, хвалько! — гукнув йому вслід Куцан.

Та ось 007 підігнали до шести останніх вагонів, і він ледь не вибухнув з подиву, виявивши, що штовхав їх навпростець до величезного порома. Досі 007 бачив навколо себе тільки твердий ґрунт, а тепер сторопів, коли пором відчалив і колеса його на шість дюймів зану рились у чорну маслянисту воду.

Потім 007 швидко погнали до пакгаузів, де вів побачив начальника сортувальної — присадкуватого чоловіка з білим обличчям, у сорочці, штанях і стоптаних черевиках. Він поглядав на море візочків, юрбу горлаїв-вантажників та ескадрони коней, що задкували, повертались, викрешували підковами іскри.

— Це з візків вантаж перекидають у контейнери, — шанобливо зауважив маневровий, — але головний на вантажників і не дивиться. Хай собі лаються. Він тут сам пан і хазяїн! Досить йому сказати: «Будьте ласкаві», — як вони йому в ноги падають і моляться. Кілька поїздів устигнуть навантажити, перше ніж він зверне на них увагу. Досить йому рукою махнути, і все само собою робитись починає.

Навантажений поїзд відходив однією колією, а другою на зміну йому прибував порожній. Паки, кошики, ящики, банки, сулії, очеретяні плетінки, коробки просто стрибали у вагони, наче ті були магнітом, а вантажі — залізними стружками.

— Ну як? — вигукнув Куцан. — Гарно, правда?

Червонопикий вантажник пропхався до начальника сортувальної й трусонув кулаком у нього під носом. Начальник навіть очей від паперів не відірвав. Тільки ледь кивнув вказівним пальцем, і молодий здоровило в червоній сорочці, що терся поряд, ударив вантажника в ліве вухо, і той, охнувши, повалився на в’язку сіна.

— Одинадцять, сім, дев’яносто сім, чотирнадцять нуль нуль три; дев’ятнадцять тринадцять; один один чотири; сімнадцять нуль двадцять один і десять західного напряму Всі просто до станції призначення, крім двох останніх. Їх на вузлову. Гаразд. Забирайте поїзд.

Начальник сортувальної лагідними синіми очима глянув поверх горлаїв-вантажників, зупинив погляд на залитій місяцем водяній гладіні й замугикав:

007 відкотив вагони й передав їх звичайному товарному локомотивові. Ніколи зроду він не здавався собі таким нікчемним!

— Цікаво? — спитав Куцан, що чахкав на сусідній колії. — Адже якби цей начальник попав нам між буфери, з нього лишилась би червона калюжка, а ми б навіть не помітили. Диви, як він усередині весь кипить, а зверху не показує.

— Що там казати, — погодився 007. — У мене при ньому наче вогонь у топці гасне й пара вся виходить. Так, він найголовніша людина на землі.

На той час вони вже стояли в дальньому, північному кінці сортувальної, біля будки стрілочника, і дивились на чотириколійне залізничне полотно. Поїзд, пригнаний 007, передали бостонській дамі «Компаунд», і вона тепер мала тягти його по не дуже справному полотну до вузлової станції, тож і нарікала прикро на дев’яностошестифунтові рейки.

— Ви такі молоді, такі молоді, — кахикала вона. — Ви не усвідомлюєте своєї відповідальності.

— Все він усвідомлює, — відрубав Куцан, — тільки не скиглить, як дехто. — Він пустив убік струмінь пари, наче чвиркнув. — Вантажу в неї тисяч на п’ятнадцять, а крекче, наче там на всі сто — бозна-що про себе думає, як «Могол». Пробачте, мадам, але дорога для вас відкрита… Зараз знову застрягне, як нежива, куди їй!

Переповзаючи з колії на колію, машина «Компаунд» повільно рухалася довгим спуском, важко охала на кожній стрілці, перевалювалась, ніби корова в заметах. Коли її буферні ліхтарі зникли з очей, на сортувальній настала коротка тиша. Стрілки, клацнувши, перевелись і немов завмерли в чеканні.

— А тепер я тобі покажу дивовижний фокус, — сказав Куцан. — Якщо «Багряноносець» хоч на хвилину спізниться, значить, пора міняти нашу конституцію. Як тільки виб’є дванадцяту…

— Бам! — бамкнув годинник на великій вежі сортувальної, і здалеку до 007 долетіло ритмічне «чах-чах-чах». Зіркою блиснув на обрії головний ліхтар, він розгорявся дедалі ясніше, і приглушена музика коліс переростала в урочисту пісню велетня, що летів мов на крилах: