Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Начальник із дружиною й Ґальйо піднялись узгір’ям до місії. Навернені стояли ясною білою лавою, вишикувані в два ряди — всього душ до сорока.

— Ого! — сказав начальник; маючи власницьку натуру, він уже схильний був думати, що все це з самого початку його заслуга. — Я бачу великий стрибок уперед!

І то була щирісінька правда. Бо місіонерова паства раптом почала стрибати — спершу ніяково, засоромлено, з ноги на ногу, а тоді — наче зґедзані коні або ошаленілі кенгуру. А з гори Пантх долетіло хрипке, болісне ревіння Червоного Слонячого Ікла. Лави навернених схитнулись, розпались і сипонули врозтіч із гучними криками болю. А Юстус і Лотта застигли на місці в жаху, мов громом биті.

— Це Данґарина кара! — зарепетував хтось. — Я горю! Я горю! В річку, а то ми пропали!

Юрма завернулась і помчала до скель, навислих над Бербулдою. Всі корчилися, дригалися, здирали з себе й кидали нове вбрання.

А навздогін їм летів рев Данґариної сурми. Юстус і Лотта підбігли до начальника, трохи не плачучи.

— Я не можу розуміти! — видихнув із себе Юстус. — Ще вчора вони десять заповідей… Що це таке? Сили небесні! Нало! Як тобі не соромно!

На скелю над головами в них, вереснувши, скочила Нала, гордість місії, чотирнадцятирічна дівчина, лагідна, слухняна, чемна — а тепер гола-голісінька й розлючена, як дика кішка.

— То задля цього я покинула своє плем’я і Дангару? — нестямно зарепетувала вона, жбурнувши на Юстуса свою спідницю. — Щоб спектися в твоєму пеклі? Сліпа мавпо! Земляний хробаче! Сушена рибо! Ти мені сказав, що я не горітиму? Ой, Дангаро! Я вже горю! Я горю! Змилуйся, Боже того, що є!

1 вона кинулася в Бербулду. А Дангарина сурма заревла переможно. За хвильку бистра вода вже віднесла останню навернену душу Тюбінгенської місії на чверть милі від її вчителів.

— Ще вчора вона в школі абетку вчила, — белькотів Юстус. — Це диявольські підступи!

А Ґальйо вже зацікавлено розглядав Налину спідницю, що впала йому до ніг. Помацав тканину, закотив собі рукав і тернув нею по руці там, де вже не було густої засмаги. На білій шкірі враз набігла червона пляма.

— А! Я так і думав, — сказав Ґальйо спокійно.

— Що це? — спитав Юстус.

— Я б це назвав сорочкою Несса [41] Герой античного міфу Геракл загинув у муках, надягти сорочку кентавра Несса, просочену його кров’ю, в якій була отрута з Гераклової стріли. … А де ви взяли прядиво на цю тканину?

— Це Атхон Дадзе, — відповів Юстус. — Він нам показав, як його слід виробляти.

— Ох, старий лис! Та ви знаєте, що він дав вам нільгірійську кропиву, Girardenia heterophylla — траву-скорпіона! Не диво, що вони так показилися! З неї роблять мотузи для висячих мостів, то вимочують півтора місяця, щоб не пекла. От хитра потвора! Треба було півгодини, щоб пропекти їхню товсту шкуру, а тоді…

Ґальйо зареготав, одначе Лотта вже плакала в обіймах у начальникової дружини, а Юстус затулив обличчя долонями.

— Girardenia heterophylla! — ще раз промовив Ґальйо. — Чом же ви мені не сказали, Кренку! Я б вас не допустив до цієї халепи! Це ж тканий вогонь! Усім відома ця рослина, крім голих колів, і якщо я хоч трохи знаю їхню натуру, більше вони до вас не повернуться.

Він поглянув на річку, де неофіти ще хлюпались, лементуючи, на мілинах, і сміх у його очах умер, бо він побачив, що справі Тюбінґенської місії серед бур’я-колів настав кінець.

Хоч Лотта з Юстусом іще цілих три місяці смутно тинялись біля спустілої школи, вони не могли принадити туди навіть найбагатонадійніших зі своєї пастви. Де там! Адже навернення на нову віру закінчується пекельним вогнем — вогнем, що біжить по всьому тілу й пропікає до кісток. Хто зважиться вдруге накликати на себе Данґарин гнів? Нехай маленький чоловік і його жінка йдуть кудись-інде. Бур’я-коли їх не хочуть. Неофіційне попередження Ґальйо, що він повісить у храмі всіх жерців Данґари й самого Атхона Дадзе, коли з голови Кренків хоч волосина впаде, захистило Юстуса й Лотту від куценьких отруєних стріл бур’я-колів, одначе ні риби, ні курей, ні стільників, ні солі, ні поросят до їхніх дверей ніхто не приносив. А живити, на жаль, доводиться не тільки душу, а й тіло.

— їдьмо звідси, моя дружино, — сказав Юстус. — Тут нам нема чого робити, і Господня воля була, щоб хтось інший це діло зробив — у кращий час. А ми поїдемо звідси, і я… теє… стану ботаніку вивчати.

Якщо комусь захочеться знову навертати бур’я-колів, то знайте, що під горою Пантх іще стоять принаймні стіни місії. Але каплицю й школу вже давно поглинули джунглі.