Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Окрім нас, у кімнаті не було нікогісінько. Вогонь у каміні ледь блимав, уже проминувши ту стадію, коли своїми першими спалахами обігрів кімнату, і тепер жеврів лише для того, щоб дати поживу задуманим очам; а за вікном юрмилися вечірні примари, і тіні зазирали до кімнати, де ми сиділи удвох у мовчазній самоті; завивання хуртовини то урочисто гучнішало, то стихало за стіною; і в моїй душі прокинулися дивні почуття. Щось наче розтануло в мені. Я відчув, що моє озлоблене серце і жорстка рука вже не ворогують із цим вовчим світом. Його втихомирив цей дикун-миротворець. Ось він сидить тут переді мною, і його незворушний спокій свідчить про вдачу, якій незнайома ні облуда цивілізації, ні ввічлива брехня. Звісно, він дикун, та ще й навдивовижу потворний, але я відчував у ньому якусь загадкову принаду. Мене принаджувало, наче сильний магніт, саме те, що відштовхнуло б будь-кого іншого. Ну ж бо, спробую заприятелювати з язичником, подумав я, коли християнські чесноти виявляються лише бездушною машкарою ґречності. Я підсунув до нього свого ослінчика і почав робити дружні знаки, водночас намагаючись зав'язати розмову. Спочатку він не зважав на мої спроби, та після того як я згадав про його нічну люб'язність, він сам спитав мене, чи ми й сьогодні спатимемо разом. Я відповів ствердно, і мені здалося, що його це потішило, може, навіть трохи полестило йому.

Потім ми почали разом гортати ту грубу книжку, і я спробував пояснити йому мету друкарства і розтлумачити зміст кількох малюнків, що були там уміщені. У такий спосіб я збудив його цікавість, і невдовзі ми вже залюбки бесідували про всі ті дивовижні речі, на які можна натрапити в цьому славному місті. Потім я запропонував: «Покуримо?» — і він витяг свій кисет і томагавк і уклінно дав мені затягнутись. І отак ми з ним сиділи, по черзі затягуючись його дикунською люлькою і неквапно передаючи її один одному. Якщо доти в грудях мого язичника ще лишався лід байдужості, то тепер теплий вогник нашої люльки розтопив його, і ми стали щирими друзями. Він відчув до мене таку ж природну, сердечну приязнь, як я — до нього. І коли ми покурили, він притис свій лоб до мого, міцно обняв мене за поперек і сказав, що віднині ми з ним повінчані, — маючи на увазі під цим звичним у його країні висловом, що тепер ми з ним друзі-нерозлийвода і що він готовий умерти за мене, якщо в тому буде потреба. У моєму співвітчизнику такий раптовий спалах приязні здавався б надто підозріливим, але до простодушного дикуна не можна підходити із звичними вимірами.

Ми повечеряли, знову трохи поговорили, викурили ще одну люльку і разом пішли до нашої кімнати. Тут він подарував мені новозеландську сушену голову, а ще, взявши свій здоровенний кисет, понишпорив у тютюні, витяг звідти близько тридцяти доларів срібняками, виклав їх на стіл і, розділивши на дві рівні купки, посунув одну з них до мене і сказав, що це — мені. Я почав був відмовлятись, але він і чути про це не схотів — просто взяв і висипав гроші мені до кишені; тож я їх там і лишив.

Потім він почав готуватися до своєї вечірньої молитви, дістав божка і відхилив паперовий екран. З деяких ознак я зрозумів, що йому дуже хотілося б, аби я взяв участь у цій церемонії; але я трохи вагався, чи варто мені погодитися, якщо він мене запросить, чи ні. Я добропорядний християнин, народжений і вихований у лоні святої пресвітеріанської церкви. То як я можу приєднатися до цього дикуна-ідолопоклонника і разом з ним вклонятися якомусь дерев'яному боввану? А втім, що значить — вклонятися? Чи ти гадаєш, Ізмаїле, що милосердний бог неба і землі — а отже, і язичників, і всіх інших — приревнує тебе до жалюгідного уламка чорного дерева? Такого не може бути! І що це значить — вклонятися Богу? Виконувати його волю, еге ж? А в чому полягає Божа воля? У тому, щоб я поводився з ближнім своїм так, як я хотів би, щоб він поводився зі мною, — ось у чому воля Божа! Квіквег — мій ближній. Чого б я хотів від Квіквега? Звісно, я б хотів, щоб він прийняв моє пресвітеріанське поклоніння Богу. Отже, тоді я мушу прийняти його поклоніння, ergo [97] Отже (лат.). — мушу стати ідолопоклонником. Тому я підпалив ошурки, допоміг установити бідного безневинного бовванчика, разом з Квіквегом пригощав його підгорілою галетою, раз чи два вклонився йому, поцілував його в ніс, і тільки після цього ми розляглися і лягли в ліжко, кожен у ладу зі своїм сумлінням і з усім світом. Та перед тим як заснути, ми ще трохи поговорили.

Не знаю, як це пояснити, але немає іншого такого місця для щирої бесіди, як спільне ліжко. Кажуть, чоловік із дружиною відкривають тут одне одному найпотаємніші глибини своєї душі, а літнє подружжя, буває, до ранку лежить і розмовляє про давно минулі часи. Отак і ми з Квіквегом лежали в медовий місяць наших душ — дружня, любляча пара.