Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Тримаючи курс на південний схід за стрілкою, зробленою Ахабом, і звіряючи цей курс тільки за лагом Ахаба, «Пеквод» знову йшов на екватор. Під час цього довгого плавання в пустельному просторі, не зустрівши жодного корабля, не побачивши жодного вітрила на обрії, корабель мчав під рівним пасатом серед пологих, невисоких хвиль; здавалося, цей дивний спокій довкола передує бурхливій трагічній сцені.

І коли корабель, наближаючись до околиць екваторіальної промислової області, у непроглядній передсвітанковій темряві проминав групу скелястих острівців, вахта на чолі з Фласком раптом здригнулася від тужливого, дикого, потойбічного крику — наче квиління душ невинних немовлят, убитих Іродом. Матроси заклякли на місці — хто стоячи, хто сидячи, хто лежачи, — і, наче статуї римських рабів, лишалися нерухомими, зачаровано слухаючи це дике, протяжне волання. Ті члени команди, що були християнами чи просто більш-менш цивілізованими особами, твердили, що це сирени, і трусилися з жаху; тільки язичники-гарпунери лишалися незворушними. А сивий матрос з острова Мен, найстарший з усієї команди, сказав, що жахливе виття, яке вони почули, — це голоси тих, хто недавно знайшов собі останній притулок у морській глибині.

Ахаб, сидячи у себе в каюті, не чув нічого; і лише на світанку, коли він піднявся на палубу, Фласк розповів йому про все, додавши від себе деякі неясні і моторошні здогади. Тоді він глухо розсміявся і пояснив, що це було за диво.

Скелясті острівці, подібні до тих, які проминув корабель, зазвичай є домівкою невеликих тюленячих стад; і, мабуть, кілька молодих тюленів, втративши своїх самиць, чи кілька самиць, втративши дитинчат, уночі спливли біля корабля і деякий час пливли поруч, з криками, що так нагадують людські крики. Але таке пояснення тільки вразило декого з матросів ще більше, бо моряки часто мають марновірний страх перед тюленями, породжений не лише тим, що, опинившись у скруті, вони так дивно кричать, але й достоту людським виразом їхніх круглих, майже розумних облич, що визирають з води біля самих бортів корабля. Часто бувало, що за певних обставин тюленів у морі приймали за людей.

Лихі передчуття матросів справдилися того ж ранку, діставши підтвердження в долі одного з них. Цей хлопець на світанні вибрався з ліжка і, ще напівсонний, пішов стояти чатовим на форсалінгу; може, він ще не прокинувся як слід (адже матроси, буває, лізуть на щогли в напівдрімотному стані), може, з ним було щось негаразд — так чи інакше, але він не пробув на своєму сідалі і кількох хвилин, коли раптом почувся крик — крик і якийсь шум, — і люди, поглянувши вгору, встигли побачити, як щось майнуло в повітрі, а подивившись униз, побачили тільки стовпчик білих бульбашок на голубій воді.

Рятівний буй — довгий, вузький короб — ту ж мить був спущений з корми, де він висів, слухаючись потаємної пружини; але з води не піднялася рука, щоб за нього схопитись, і оскільки він давно розсівся під жарким сонцем, то тепер у шпарини стала поволі просочуватися вода; навіть висушене дерево всотувало в себе вологу, і зрештою великий дерев'яний короб, оббитий цвяхами і скріплений залізними обручами, пішов на дно услід за людиною — ніби для того, щоб бути їй за подушку, хоч і досить тверду.

Так перший матрос, що піднявся на щоглу «Пекводу» виглядати Білого Кита у його ж, Білого Кита, рідній царині, був поглинутий морською безоднею. Але тоді мало хто про це думав. Матросів не вельми засмутило це нещастя, бо в ньому вони бачили не знак майбутнього лиха, а справдження колишніх лихих віщувань. Вони казали, що тепер розуміють, до чого були ці страшні крики, почуті звечора. І лише старий з острова Мен похитав головою.

Проте треба було замінити загублений буй на новий; простежити за цим наказали Старбаку; та позаяк на кораблі не змогли знайти потрібного легкого короба і позаяк матросів, які в гарячковому нетерпінні чекали, чим усе це скінчиться, цікавило лише те, що безпосередньо стосувалося останнього, завершального етапу плавання, хоч би яким він був, — уже вирішили залишити корабельну корму без рятівного буя; і тут Квіквег жестами і вигуками став натякати на свою труну.

— Рятівний буй з труни! — мовив вражений Старбак.

— Так, воно якось дивно, — погодився Стабб.

— Буй вийде непоганий, — сказав Фласк, — тесля з цим умить упорається.

— Ну, тоді несіть; все одно більш нічого не вигадаєш, — мовив Старбак після похмурого мовчання. — Доведи її до ладу, тесляре; та не дивися на мене так, — я маю на увазі, труну. Ти мене чуєш? Берися до роботи.