Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Медик, якого щойно відрекомендували у такій фамільярній манері, весь час тримався поблизу. Зовні ніщо в ньому не нагадувало про його визначне становище на кораблі; обличчя в нього було кругле, проте надзвичайно розумне; він був одягнений у синю вовняну куфайку, таку пошарпану, що вона радше була подібна до матроської сорочки; штани в нього рясніли латками; досі він розподіляв свою увагу між швайкою, яку тримав в одній руці, і коробочкою пігулок в другій, раз по раз ковзаючи критичним поглядом по кістяних кінцівках обох капітанів. Та коли капітан відрекомендував його Ахабу, він чемно вклонився і поспішив виконати прохання начальника.

— Це була страшна рана, — почав корабельний лікар, — і капітан Бумер за моєю порадою поклав нашого старого Семмі…

— «Семюел Ендербі» — це назва мого корабля, — перервав його однорукий капітан, звернувшись до Ахаба. — Давай далі, друже.

— …поклав нашого старого Семмі на курс норд, щоб вибратися з тієї спеки на екваторі. Та це не допомогло; я зробив усе, що міг, сидів з ним ночами, був дуже строгим у питаннях дієти…

— Еге ж, дуже строгим, — втрутився капітан і додав уже іншим тоном: — Щоночі жлуктив зі мною гарячий пунш і до того допився, що вже не бачив, куди накладати пов'язку. А спати мене вкладав, п'яного як чіп, не раніше третьої ранку. Господи! Це він, чуєте, сидів зі мною ночами та був строгим у питаннях дієти! Оце вже мені строга доглядальниця та сумлінний дієтолог, наш лікар Бангер! (от собака, ти чого хихочеш, Бангере, хіба сам не знаєш, який ти мерзотник?) Та розказуй далі, друзяко, я б волів краще вмерти від твоєї руки, ніж бути врятованим кимось іншим.

— Мій капітан, як ви, мабуть, помітили, вельмишановний сер, — мовив Бангер із незворушно доброчинним виглядом, злегка вклонившись Ахабу, — інколи любить пожартувати; він часто вигадує для нас кумедні баєчки такого роду. Проте можу пояснити, між іншим (en passant, як кажуть французи), що я, Джек Бангер, у минулому духовна особа, — я поборник абсолютної тверезості, і я ніколи не п'ю…

— Води! — завершив капітан. — Він її ніколи не п'є. Від води йому стає зле; прісна вода викликає в нього водобоязнь. Ну, катай далі, розкажи про руку.

— Так, звісно, — спокійно погодився лікар. — Коли капітан Бумер перервав мене своїми дотепними зауваженнями, я саме хотів розповісти, сер, що, попри всі мої старання і суворі приписи, рана ставала все гіршою; відверто кажучи, сер, це була найстрашніша, найглибша рана, яку тільки можна побачити в лікарській практиці; два фути і кілька дюймів завдовжки. Я виміряв її лотлінем. Одне слово, врешті-решт рука почорніла; я знав, чим це загрожує, і відтяв її. Але ця кістяна рука — це не моя справа, сер; такі речі, — він махнув у бік капітана своєю швайкою, — це проти всіх правил. Це капітанова робота, а не моя; він сам наказав корабельному теслі змайструвати таку руку і насадити на неї цей молоток — мабуть, щоб вибивати з людей мізки, як одного разу спробував вибити їх з мене. У нього часом бувають напади люті. Бачите оце заглиблення, сер? — він скинув капелюха і, відкинувши з лоба волосся, оголив велику круглу западину в себе на черепі, що, між іншим, аж ніяк не була схожа на шрам від рани. — Нехай капітан розповість вам, звідки вона в мене взялася; він знає.

— Нічого я не знаю, — озвався капітан, — спитайте краще в його матінки; він такий вродився. Ох ти, Бангере, сучий сину! Такого негідника, як цей Бангер, у всіх морях та океанах не знайдеш. Коли тебе грець ухопить, Бангере, ми тебе засолимо в бочці, мов той огірок; таке диво слід зберегти для майбутніх віків.

— А що сталося з Білим Китом? — не стерпів Ахаб, що нетерпляче очікував завершення сцени, розіграної двома англійцями.

— О! — вигукнув однорукий капітан. — О, так! Він тоді пірнув і надовго зник з очей; бачите, тоді я ще не знав, що то за кит, який так зле пожартував зі мною. І лише згодом, коли ми знову спустилися до екватора, ми почули історію про Мобі Діка — так називає його дехто, — і тоді я збагнув, що то був він.

— А ти зустрічав його потім?

— Двічі.

— І не міг загарпунити?

— А я й не пробував; досить з нього однієї руки. Що б я робив без обох? Коли Мобі Дік щось надкусив, те він з'їсть, я так собі гадаю; коли скуштував, то й проковтне.

— Ну, тоді, — втрутився Бангер, — дайте йому замість приманки вашу ліву руку, щоб повернути праву. Чи знаєте ви, джентльмени, — він вклонився обом капітанам по черзі, — що травна система кита так дивно створена божественним провидінням, що не може перетравити повністю навіть одну людську руку? А він це чудово знає. Те, що видається вам злочинним умислом Білого Кита, — це просто його промах. Він і на думці не має проковтнути вашу руку чи ногу, він це робить, просто щоб вас настрахати. Але інколи з ним трапляється те саме, що сталося з одним старим цейлонським факіром, моїм пацієнтом; він удавав, наче ковтає ножі, та одного чудового дня справді впустив собі у шлунок справжній ніж, і він лежав там цілий рік, а може, й більше; потім я дав йому блювотне, і ніж вийшов із нього — звичайно, по частинах. Він не зміг перетравити ніж і включити його до складу тканин свого організму. Отже, капітане Бумер, якщо ви діятимете спритно і погодитеся віддати в заставу одну руку для того, щоб влаштувати славний похорон другій, рука у вас залишиться. Тільки дайте киту іще один шанс, от і по всьому.