Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Запала така тривала мовчанка, що чути було шарудіння звіряток об ґрати кліток.

— Думаю, варто вам нагадати, — сказав Ріарден, — що ви тут не для того, щоб обговорювати накази, а для того, щоб їх виконувати, не для того, щоби знати чи розуміти політичні міркування очільників країни, висловлювати свої думки, робити вибір чи сумніватися.

— Але я не знаю, чи повинен вам підкорятись!

— Якщо відмовитеся, то відповісте за наслідки.

Зігнувшись над столом, начальник повільно перевів погляд з Ріардена на охоронців з револьверами. Майже невловним рухом охоронці прицілились. У кімнаті почулося нервове шарудіння. В одній з кліток протяжно пискнуло звірятко.

— Гадаю, варто вас також попередити, — сказав Ріарден уже суворіше, — що я не сам. Мої друзі чекають назовні.

— Де?

— Навколо цієї кімнати.

— Скільки їх?

— Самі побачите.

— Послухайте, шеф, — почувся несміливий голос одного з охоронців, — не варто сваритися з цими людьми. Вони…

— Стули пельку! — рикнув начальник і навів на нього пістолет. — Гей, покидьки, наказую вам не сцяти!

Він кричав, намагаючись обдурити щодо того, що вже чудово знав. Вони боялися. Він був на межі паніки, не бажаючи зізнаватися самому собі, що його людей якимось чином роззброїли.

— Тут нема чого боятися! — Він вигукував це сам собі, намагаючись повернути впевненість у тій єдиній царині, де він почувався впевнено — у царині насильства. — Нема чого і нема кого! Я вам покажу! — Він рвучко повернувся і тремтячою рукою вистрелив у Ріардена.

Дехто з охоронців помітив, що Ріарден захитався і схопився правою рукою за ліве плече. Решта в цю секунду дивилися, як револьвер вислизає з руки їхнього начальника і з гуркотом падає на підлогу. Начальник скрикнув, з його зап’ястя струменіла цівка крові. Вже потім усі побачили, що ліворуч в одвірку стоїть Франциско д’Анконія, який досі тримає револьвер із глушителем, націлений на начальника охорони.

Усі схопилися за зброю, але згаяли момент, так і не наважившись вистрілити.

— На вашому місці я б цього не робив, — мовив Франциско.

— Господи! — зойкнув один із охоронців, силкуючись згадати ім’я. — Це… це той чувак, який підірвав усі мідні шахти на світі!

— Так, це він, — сказав Ріарден.

Охоронці мимоволі позадкували від Франциско і, озирнувшись, побачили, що Ріарден досі стоїть на порозі з револьвером у правій руці, а на його лівому — розходиться темна пляма.

— Стріляйте, покидьки! — заволав начальник охорони своїм розгубленим підлеглим. — Чого ви чекаєте? Стріляйте, вбийте їх! — Він оперся однією рукою об стіл, з другої струменіла кров. — Я напишу рапорт на кожного, хто не стрілятиме. Вас самих розстріляють.

— Киньте зброю, — наказав Ріарден.

Семеро охоронців якусь мить стояли нерухомо, не корячись жодному з них.

— Випустіть мене звідси! — закричав наймолодший з них, кинувшись до дверей праворуч. Він відчинив двері й відсахнувся — на порозі з пістолетом у руці стояла Даґні Таґґарт.

Охоронці повільно позадкували до центру кімнати, намагаючись усвідомити, що ж це відбувається, і зовсім втративши відчуття реальності. У присутності цих легендарних персонажів, що вони їх і не мріяли ніколи побачили, охоронці почувалися так, немовби їм наказували стріляти по привидах.

— Киньте зброю, — сказав Ріарден. — Ви не знаєте, навіщо ви тут. А ми знаємо. Ви не знаєте, кого охороняєте. А ми знаємо. Ви не знаєте, чому вам наказали його охороняти. А ми знаємо, чому ми хочемо його визволити. Ви не знаєте, за що боретесь. А ми знаємо, за що боремося ми. Якщо ви помрете, ви навіть не знатимете, за що вмираєте. Якщо ж помремо ми, то знатимемо за що.

— Не… не слухайте його! — заволав начальник охорони. — Стріляйте! Наказую вам стріляти!

Один з охоронці поглянув на шефа, поклав револьвер і, піднявши руки, ступив у бік Ріардена.

— Чорт тебе забирай! — закричав начальник, схопив лівою рукою пістолет і вистрелив у дезертира.

Коли той падав, вікно в кімнаті раптом розлетілося на тисячі уламків: з гілки дерева, як із катапульти, до приміщення влетів високий і стрункий чоловік, який, ледь торкнувшись ногами підлоги, вистрелив у найближчого охоронця.

— Хто ви? — почувся чийсь переляканий голос.

— Раґнар Даннескольд.

У відповідь пролунало три звуки: протяжний панічний вереск, гуркіт чотирьох револьверів, кинутих на підлогу і страхітливе виття: начальник охорони раптово вистрелив собі в чоло.

Коли четверо вцілілих охоронців почали давати лад своїм думкам, вони вже лежали зв’язані й з кляпами в ротах. П’ятий залишався стояти зі зв’язаними за спиною руками.